Марина та Сергій Дяченко - Печера

утому. Всю втому цього дня, важку ранкову репетицію, денний візит в Управління, Другого радника в ложі, тягучу, нерівну виставу…

— Ходімо, — сказав він прохолодно. — Ходімо до мене в кабінет.

Розділ четвертий

Плетиво коридорів — артерії й вени, по яких подихами й відлунням струменіє життя; вона йшла, ледь чутно шелестів вітер, стікаючи з верхнього ярусу, наче холодний струмок. У глибокій щілині дихав струмок, невидимий і легкий, мов вітер; вона йшла, ратички тонули в цупкій губці лишайників, і коли-не-коли її крок здіймав у повітря крихітну, мерехтливу іскорку. Лишайники тьмяно світилися, повітря пахло камінням та вологою, а попереду жила, гойдалася вода, і звук її — найпрекрасніший з усіх чутих нею звуків…

Печера спокійна. Печера часом убиває, але сьогодні звичайна, нічим не видатна ніч, і тому Печера спокійна.

Щоразу, побачивши з високого каменя поверхню озера, царна завмирала, неспроможна стримати тремтіння. Ніс її, чорний і маленький, мов камінчик, зволожувався; з вапняних патьоків стелі зривалися краплі, летіли неймовірно довго, з музикальним дзенькотом торкалися води.

Вона йшла на звук вологи.

Падали краплі.

Вона йшла; вода струменіла, каламутячись на мить, і каламуть відносило течією — і знову тремтливе дзеркало, блискучі торбинки крапель, оліїсті торбинки, що спалахують, мов очі…

Вона опустила повіки.

Її ніс перший торкнувся тремтячого дзеркала. Фігура її подвоїлася — дві царни, що вилизують одна одній замшеві морди, одна — стоїть на камені, друга — тремтить по той бік дзеркальної плівки…

Далеке дно. Спини риб, завмерлих нерухомо, наче в очікуванні.

А більше вона нічого не бачила й не відчувала, проте вуха, круглі, схожі на половинки великої мушлі-перлівниці, ні на мить не переривали напруженого чатування.

Вуха встигнуть її попередити, якщо станеться лихо.

Але зараз небезпеки нема.

Зараз вона п’є воду. І здається, вона щаслива.

* * *

На другий день уранці Митик кинув їй у чай суху акварельну фарбу; думаючи про своє, Паула не помітила підступу і, морщачись від неприємного смаку, все-таки допила чашку до дна. На дні виявилася недорозчинена коричнева грудочка — Паула похлинулася; на щастя (чи на жаль?), Митик на цей час був уже в дитячому садку. Паулі залишалося хіба що лаятися й ретельно чистити зуби.

Спогад про Печеру жив у ній — поколюванням у кінчиках пальців, легким приємним запамороченням, неповторною яскравістю барв; поруч з цим спогадом пліч-о-пліч ішло інше — вчорашній вечір, неквапливі Тританові міркування, мовчазний, незвично безпорадний Кович — і чомусь засохле печиво на полірованій буфетній стойці. Шоколадна цукерка зі слідами зубів на коричневому боці…

Через півгодини, йдучи до автобусної зупинки, вона остаточно пробачила Митикові.

Учора, в кабінеті Ковича, Тритан говорив про світ Печери. Навіть бувалий у бувальцях сааг-режисер слухав, затаївши дух. Світ Печери чесний. Світ Печери не знає почуття провини, а тому справжнє, істинне ВПІЗНАВАННЯ неможливе. Чоловік упізнав у знайомій дівчині нічну царну, проте сааг ніколи не впізнає в царні дівчини. Сааг не більше ніж звір, тому він безневинний і тому непереможний. Людині не варто боротися з саагом — сааг завжди приречений на перемогу.

— От якби, — говорив Тритан, усміхаючись до похмурого Ковича, от якби сааг, побачивши царну, спитав себе, а чи це не Паула Німробець, отоді, шановний пане режисер, треба було б присилати по вас машину… Але такого не буває. Ніколи.

— Ніколи? — перепитав Кович, як здалося Паулі, з недовірою.

— Ніколи, — спокійно підтвердив Тритан.

Кович зненацька всміхнувся:

— А як же, наприклад, Скрой, Вічний Драматург? П’єси якого вивчають, по-моєму, ледь чи не в п’ятому класі середньої школи?

Тритан засміявся, як від гарного дотепу:

— Ні, «Першу ніч» Скроя у школі не вивчають. Занадто делікатна, м-м-м, тема… і трактувати, між іншим, можна дуже по-різному. У чому велич драматурга — в неоднозначності…

— Зате легенда, яка його надихнула, цілком однозначна, — сказав Кович непримиренно.

Паула вперше його таким бачила — на жовтуватих щоках дедалі ясніше проступав рум’янець, очі горіли, вперті очі злого розбещеного хлопчиська:

— У чому велич легенди — у визначеності…

Тритан помовчав.

— Приємно говорити з освіченою людиною, — сказав він нарешті серйозно. — Так, пане Кович, я розумію, про що ви… Легенди… красиві. Жахливі, вражаючі, але насамперед красиві… У легендах лебеді перетворюються на дівчат, а скелі — на слонів… У легендах хлопчик знаходить у калюжі сонячну скалочку… У ТІЙ легенді, якщо пам’ятаєте, трагічна кінцівка. Скрой змінив її, зробив щасливу. Єдиний щасливий фінал у всій спадщині Вічного Драматурга…

Паула слухала й кліпала очима. Вона не читала «Першої ночі» Скроя. Вона знала, що така п’єса є, але розшукувати її серед порохнявих томів Всезагальної бібліотеки їй і на думку не спадало.

Тепер мовчав Кович. Мовчав, розглядаючи макет складної декорації в чорній коробці, і Паулі здавалося, що він напружено додає про себе багатозначні числа.

— Я не думав, — зізнався він повільно, — що фахівці з психологічної реабілітації такі глибокі знавці мистецтва. Я у захваті, пане Тодін…

Тритан усміхнувся:

— Гадаю, ми могли б називати один одного на ім’я…

— Згоден, — відгукнувся Кович після хвилинної паузи.

Тритан простяг йому руку:

— Радий познайомитися, Рамане…

— Радий познайомитися, — ледь помітно затнувшись промовив Кович. — Сподіваюся… ніколи не викликати вашого професійного інтересу, Тритане.

І обидва, на Паулин подив, невимушено розсміялися.

Тритан провів її — була вже північ — до самого дому. Сміявся, казав, що оберігає її від зяючих у землі люків; Паула мовчала, слухала, подумки перебирала його слова, неначе вервечку.

Біля під’їзду Паула завагалася — не знала, як прощатися. Може, треба подякувати? Чи запросити в дім?..

Вона уявила собі, як сонна Стефана білим лебедем випливає зі спальні.

— Ви задоволені? — запитав Тритан неголосно. — Тепер вам легше?

Його приглушений голос зливався з ніччю. Паула ніколи не чула таких глибоких, надзвичайно низьких голосів.

Вона відчула, як її беруть за руку. Як обережно стискають пальці; Паула заплющила очі. Єдине світле вікно, яке оживляло сонний фасад опівнічного будинку, беззвучно згасло. Як свічка.

* * *

Остання Розганяєва передача — про енергійну відставну балерину — мала вкрай низький рейтинг. Розганяй ходив мов хмара; і Паула, і секретарка Лора, та й інші працівники старанно його уникали.

— Гей, Німробець… Зайди до мене.

Паула зайшла, на захаращеному Розганяєвому столі стосиком лежали строкаті касети Рамана Ковича.

— Балакучі голови, — роздратовано сказав Розганяй, киваючи на маленький тьмяний екран, де саме йшла в запису передача каналу-конкурента. — Убогий відеоряд, неповноцінна драматургія… Я дивився, Пауло, ті матеріали, які ти дібрала. Годиться… але наступного разу працюй ретельніше… Ні, ти глянь на цей нерухомий кадр — він стирчить уже сорок