Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

філіппінку, єдину серед жінок, що працювали в «Копакабані», з якою вона могла трохи поділитися своїми почуттями? Ні, не думає. А це люди, з якими вона розмовляла багато разів і з якими почувала себе розкуто.

Вона спробувала відвернути свою увагу на спеку, яка стояла, або на супермаркет, куди вчора так і не змогла навідатися. Написала довгого листа батькові, де було безліч подробиць про землю, яку вона збиралася купити, — це принесе її родині радість. Вона не написала про дату свого повернення, але дала зрозуміти, що повернеться скоро. Заснула, прокинулася, знову заснула, знову прокинулася. Дійшла висновку, що книжка про управління фазендами була дуже доброю для швейцарців, проте не годилася для бразильців — їхні світи були абсолютно різними.

Протягом другої половини дня відчула, що напруга можливого землетрусу, вулканічного вибуху, нестерпного тиску зменшилася. Вона зуміла трохи розслабитися: вона вже переживала кілька разів цей напад раптової пристрасті, і він завжди закінчувався наступного дня — як добре, її світ залишається тим самим. Вона має родину, яку любить, має чоловіка, який на неї чекає і який тепер пише їй дуже часто, розповідаючи, що крамниця одягу процвітає. Навіть якби вона вирішила летіти до Бразилії сьогодні вночі, у неї вистачило б грошей на купівлю принаймні однієї ферми. Вона пережила свої найтяжчі часи, подолала мовний бар’єр, самотність, перший день у ресторані з арабом, ті дні, коли переконувала свою душу не втручатися в те, що вона робить зі своїм тілом. Вона дуже добре знає, якою є її мрія, і зробить усе можливе, щоб реалізувати її. І в цій мрії немає місця для чоловіків. Принаймні там немає місця для тих чоловіків, котрі не розмовляють її рідною мовою й не живуть у її місті.

Коли землетрус притих, Марія зрозуміла, що й сама почасти винна. Чому вона йому не сказала в ту хвилину: «Я самотня, мені так само погано, як і вам, учора ви побачили моє „світло“, і то були перші добрі та щирі слова, які сказав мені чоловік, відтоді як я сюди прибула».

По радіо виконували стару пісню: «Моя любов померла, ще й не народившись». Атож, це її випадок, її доля.

Уривок із щоденника Марії — рядки, які вона записала через два дні по тому, як повернулася до свого нормального життя:

Кохання примушує людину не їсти, не спати, не працювати, через кохання вона втрачає спокій. Чимало людей бояться кохання, бо коли воно приходить, то руйнує все старе, що трапляється на його шляху.

Нікому не до вподоби, коли його світ розпадається. Тому багатьом щастить узяти цю загрозу під контроль, і вони спроможні утримати від руйнації будівлю або структуру, які вже давно підгнили. Вони є інженерами подоланих стихій.

Інші поводяться якраз навпаки: вони віддаються коханню цілком бездумно, сподіваючись знайти в ньому розв'язання всіх своїх проблем. Вони покладають на іншу людину всю відповідальність за своє щастя і всю провину за своє можливе нещастя. Вони завжди перебувають у ейфорії, бо сталося щось чудесне, або в пригніченому стані, бо трапилося щось таке, чого вони не сподівалися, і зруйнувало все.

Відкинути кохання або сліпо йому віддатися — яка з цих манер поведінки є менш руйнівною?

Я не знаю.

* * *

Третього дня, ніби воскреснувши з мертвих, Ральф Гарт прийшов знову. Він дещо запізнився, бо Марія вже розмовляла з іншим клієнтом. Проте, побачивши Ральфа, вона чемно сказала іншому, що не може потанцювати з ним, бо чекає на когось.

Лише тепер вона ясно усвідомила, що чекала його протягом усіх цих днів. І в цю мить прийняла все, що доля підготувала для неї на її шляху.

Вона не нарікала; вона була рада, вона могла дозволити собі цю розкіш, бо одного дня вона однаково поїде з цього міста, вона знала, що це кохання неможливе, а проте, хоч і не сподівалася вже нічого, вона не стане втрачати останню радість, яку їй ще міг дати цей складний етап у її житті.

Ральф запитав, чи вона хоче випити, й Марія попросила фруктовий коктейль. Хазяїн бару, вдаючи, ніби миє келихи, дивився на бразилійку, нічого не розуміючи: то, виходить, вона змінила намір? Він сподівався, що випитим коктейлем справа не обмежиться, й відчув полегкість, коли Ральф запросив її до танцю.

Вони справно виконували ритуал, а отже, турбуватися нема чого.

Марія відчувала руку, що обіймала її за стан, обличчя, що притулилося до її обличчя; Богу дякувати, музика була дуже гучною, і це перешкоджало розмові. Фруктового коктейлю було мало, щоб набратися сміливості, й слова, якими вони обмінялися, були суто формальними. Тепер ішлося про час: чи поїдуть вони до готелю? Чи ляжуть до ліжка? Це тепер здавалося їй справою неважкою, адже він сказав, що секс його не цікавить, тому вона просто виконає свій професійний обов’язок та й по всьому. Це допоможе їй убити будь-які паростки можливої закоханості — вона просто не могла зрозуміти, чому так мучилася після їхньої першої зустрічі.

Сьогодні вночі вона буде Співчутливою Матір’ю. Ральф Гарт — це просто один зі зневірених чоловіків, як і мільйони інших. Якщо вона добре виконає свою роль, якщо не відійде від сценарію, який вона опрацювала для самої себе, відколи почала працювати в «Копакабані», то їй немає чого турбуватися. Звичайно, було дуже ризиковано мати цього чоловіка так близько біля себе, тепер, коли вона вдихала його запах — і він був їй приємний, — доторкалася до його тіла — і це було їй приємно, — вона зрозуміла, що дуже чекала, коли він прийде, — і в цьому відкритті вона не побачила нічого для себе приємного.

За сорок п’ять хвилин вони виконали всі правила, й художник підійшов до хазяїна закладу:

— Я забираю її на всю ніч. Заплачу за трьох клієнтів.

Патрон закладу стенув плечима й знову подумав, що бразильська дівчина таки заплуталася в сильцях кохання. Марія, зі свого боку, була здивована: вона не знала, що Ральфу Гартові так добре відомі їхні правила.

— Ми поїдемо до мене додому.

Можливо, це навіть найліпше рішення, подумала вона. Хоча це йшло всупереч усім настановам Мілана, вона зробить для цього випадку виняток. Крім того, що вона відкриє для себе, раз і назавжди, чи одружений він чи ні, вона побачить, як живуть знамениті художники, й одного дня зможе щось написати про це в газеті їхнього маленького міста — і таким чином усі довідаються, що протягом свого перебування в Європі вона