Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

стосунку до кинутого камінця. Замість злякатися несподіваної хвилі, вона почала підстрибувати на ній, певно, знайшовши в цьому розвагу.

За кілька годин до цієї сцени я увійшла до однієї кав'ярні, почула чийсь голос, і враження було таке, ніби то сам Бог кинув камінець у те місце. Хвилі енергії накотилися на мене й на чоловіка, що малював там у кутку картину. Він відчув вібрацію камінця, я також. І що тепер?

Художник знає, коли йому зустрічається модель. Музикант знає, коли його інструмент настроєний. Я усвідомлюю, що тут, у моєму щоденнику, певні фрази написані не мною, а жінкою, з якої промениться «світло». Я є цією жінкою, і я ж таки відмовляюся прийняти її.

Я можу й далі жити так, як жила. Але можу також, як та качка на озері, пострибати й повеселитися на хвилі, що накотилася несподівано й порушила рівновагу води.

Існує назва для цього каменя: любов. Вона може описати красу блискавичної зустрічі між двома людьми, але цим не обмежується. Її можна виявити у збудженні від несподіваного, в бажанні зробити щось із палкою пристрастю, в упевненості, що здійснюється твоя мрія. Любов подає нам сигнали, які приводять нас до життя, — і лише від мене залежить, чи зумію я розшифрувати ці сигнали.

Мені приємно було б повірити в те, що я закохалася. Закохалася в чоловіка, якого не знаю і якого не було в моїх планах. Усі ці місяці самоконтролю, відмови від кохання призвели якраз до протилежного: я піддалася чарам першої людини, яка виявила до мене чуйність.

Ще добре, що я не записала його телефон, що не знаю, де він живе, що можу втратити його, не звинувачуючи себе за втрачену нагоду.

І навіть якщо так і станеться, навіть якщо я його уже втратила, мені випав один щасливий день у моєму житті. Якщо ми візьмемо до уваги, яким є наш світ, то це був день справді щасливий, можна навіть сказати, чудесний.

* * *

Коли вона прийшла цього вечора до «Копакабани», він був уже там, чекаючи її. Він був єдиним відвідувачем у барі. Мілан, який стежив за життям цієї бразилійки з певною цікавістю, побачив, що дівчина програла битву.

— Хочете випити?

— Я мушу працювати. Я не можу дозволити собі втратити свою роботу.

— Я клієнт. Я роблю вам офіційну пропозицію.

Цей чоловік, який пополудні в кафе здавався таким упевненим у собі, який так добре володів пензлем, зустрічався з великими людьми, мав агента в Барселоні й, певно, заробляв великі гроші, тепер виявив свою слабкість, прийшов туди, куди не повинен був приходити, був тепер не в романтичному кафе біля Дороги на Сантьяго, а в зовсім іншій, чужій для себе атмосфері. Чари цього пополудня розвіялися.

— То ви приймаєте моє запрошення випити?

— Прийму іншого разу. Зараз я маю клієнтів, котрі на мене чекають.

Мілан почув кінець цієї фрази; виходить, він помилився, дівчина не дозволила заманити себе в пастку обіцянками кохання. Та навіть дійшовши такого висновку, в кінці ночі, в яку не було особливо жвавого руху, він запитував себе, чому вона віддала перевагу товариству одного старого діда, якогось пересічного бухгалтера та страхового агента.

А втім, це її проблеми. Поки вона справно платить свої комісійні, не йому, а їй вирішувати, з ким вона погоджується лягати до ліжка, а з ким ні.

Рядки зі щоденника Марії, які вона записала після ночі, перебутої з дідом, бухгалтером і страховим агентом.

Чого цей художник хоче від мене? Невже він не розуміє, що ми належимо до різних народів, різних культур, різних статей? Невже думає, що я більше знаю про втіху, аніж він, і сподівається чогось навчитися від мене?

Чому він не сказав мені нічого, крім: «Я клієнт»? Адже так легко було сказати: «Мені вас бракує» або «Я в захваті від годин, які ми провели разом». Я відповіла б йому те саме, що й відповіла (я професіонал), але він повинен би розуміти мої побоювання, адже я жінка, я слабка істота, а в цьому місці я є іншою людиною.

Він — чоловік. Він митець і повинен би знати, що великою метою людського створіння є пізнати всеосяжну любов. Любов не в іншій особі, вона в нас самих, її треба лише розбудити. Але, щоб її розбудити, ми потребуємо іншої особи. Світ має сенс лише в тому випадку, коли нам є з ким розділити свої почуття.

Він стомився від сексу? Я також — а тим часом ані він, ані я не знаємо, що це таке. Ми дозволяємо померти одному з найважливіших почуттів у житті, я мусила б зберегти себе для нього, мусила б урятувати його, але він не залишив мені ніякого вибору.

* * *

Вона була налякана. Починала помічати, що після стількох зусиль, спрямованих на те, щоб налагодити самоконтроль, напруга, землетрус, вулкан її душі подавав сигнали, що може скоро вибухнути, а якби це справді сталося, вона б уже ніколи не змогла приборкувати в собі свої почуття.

Ким був для неї отой наркотик в образі художника, який міг просто набрехати їй про своє життя, з яким вона провела не більш як кілька годин, який не доторкався до неї, не намагався її звабити, — проте чи можна було уявити собі щось гірше, аніж ця незбагненна пригода?

Чому її серце подає сигнали тривоги? Чому вона переконана, що він відчуває те саме, — звичайно ж, вона дуже й дуже помиляється. Ральф Гарт хотів би зустрітися з жінкою, спроможною розбудити вогонь, який уже майже згас; він хотів би перетворити її на свою велику богиню сексу, з якої променилося б «незвичайне світло» (і в цьому він був щирий), жінку, готову взяти його за руку й показати йому дорогу повернення до життя. Він не міг собі уявити, що Марія теж утратила до цього інтерес, мала свої проблеми (навіть після стількох чоловіків їй не щастило пережити оргазм під час проникнення в неї чоловічого члена), що в той ранок вона будувала великі плани й планувала тріумфальне повернення на батьківщину.

Чому вона про нього думає? Чому думає про того, хто в цю саму хвилину, можливо, малює іншу жінку, запевняє її, що з неї промениться незвичайне «світло», що вона може стати його богинею сексу?

«Я думаю про нього тому, що з ним можна поговорити».

Яке безглуздя! Хіба думає вона також про бібліотекарку? Ні! Хіба думає вона про Нію,