Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

трав вливався через вікно у кімнату. У саду навперебій галасували птахи, з листя після нічної грози лунко скапували тучні роси, а Веклюку здавалося, що то з пташиних дзьобів дзвінко падають на землю краплини їх невиспіваних голосів.

По радіо щойно почалась програма “Від суботи до суботи”. Веклюк струсив з очей рештки сонливості, метеликом спурхнув з ліжка і підійшов до вікна. Крізь зелені просвітки саду на нього добрими очима дивилася гора Меланя. Приголублена-приласкана сонцем, гора світилася таким спокоєм, ніжністю і мудрістю, що виділося — так і зронить людським голосом:

— Доброго здоров’ячка, шановний!

“Добре, добре, коби завжди таке, круці фікс”, — сам до себе мовив Андрій і потягнувся.

Господи, щастя яке, краса! Та ще й субота! Для кого як, а для нього найсвітліша днина у тижні. Якщо й видумали мудрі голови якусь там ріку часу, то субота — її берег. Спи скільки завгодно, займайся, чим душа жадає, чимчикуй, куди хочеш, бо знаєш — попереду ще один вихідний. Ет, неділя це вже не той спокій. Голова починає сохнути із самого ранку, під серцем млоїть, що узавтра чекають на тебе нові труди, що якби ото скоріш перескочити ріку часу, котра зветься тижнем. З неділі на понеділок і сон полишений задоволення. Очі і вуха всю ніч висять на шибці: чи не світає, а чи не чути ще вдалині електрички. Тут і починається стрімка, з підступними і небезпечними крутілями течія ріки часу.

“Круці фікс, гер гот! — посміхається про себе Андрій. — Ну й голови, не голови, а казанища мудрості! Додуматись тільки треба: “ріка часу”. У світі стільки премудростей, що, приміром, йому — простій трудящій людині — треба, певне, тисячу літ прожити, аби хоч якусь їх частку збагнути. Приїжджав нещодавно на лісодільницю поет — середніх літ, повний, довговолосий, вуса чорною підковою. Приїхав — йому щирі обійми. Він же не як прості люди, а віршами говорить. Але цей почав читати ресеміненції… чи ремінісенції. Господи, і не вимовиш того слова. Прочитав, а його трудяги ні слова не второпали, однак задля годиться з всерозуміючим виглядом довго аплодували. Прощаючись, поет подарував свою книжку “Століття мого серця”. Ось тобі і назвав, а ти вдумуйся, мудруй. Тут з хвилини на хвилину чекаеш, аби твоє бідне серце, замучене “мерзавчиками”, хоча б до пенсії додибало, а він про століття. Круці фікс, та й годі”.

З цими філософськими думками Веклюк помився, поснідав і засів за “Спортлото”.

Щаслива карта різко вплинула на долю Веклюка. Андрій назавжди кинув пити і тепер жодний добродій не міг купити його “мерзавчиком”. Більше того, він так зненавидів п’яниць, що тільки почує від когось “мерзавський дух”, ладен у ложці води втопити. Навіть трохи підпилий для нього тепер гірше державного злочинця. Сам же, коли б воля, вивергав би із себе в одну мить всіх “мерзавчиків”, страчених за життя в горлянці.

Кожної суботи Веклюк зачиняється у своїй кімнаті, розкладає чисті картки і, прислуховуючись до внутрішнього голосу, заповнює клітки, з нетерпінням чекаючи результатів попереднього тиражу. Опісля пам’ятної ночі, щоправда, внутрішній голос, либонь, задрімав, бо жодне число, підказане ним, не виявилось щасливим. Однак нинішні передчуття — такий прекрасний ранок, нечуваний спів птахів, добрі очі гори Мелані — налаштовували Веклюка на приємну несподіванку.

Він заплющив очі, зосередився і почав повільно заглиблюватися в себе. Довгий час у голові плив суцільний морок без надії на жодний просвіток. Веклюк хотів було уже виходити із себе на грішну землю, коли на темному овиді спалахнула цифра “3” і… гримнуло дверима — повернулась із ферми жінка.

— О круці фікс, гер гот!!! Аби тобою так гримали чорти від землі до небес!!! — заревів несамовито Веклюк і метнувся у сіни за дружиною.

Однак та вчасно замкнула двері своєї кімнати.

Веклюк впав перед порогом на коліна, відчайно простогнав:

— О Господи великий і праведний, де ти! Благаю, скарай цю нечисть, або мене забери!

— Забере вас, Кіряша, і без вашої молитви, забере, — спокійно відповіла за дверима жінка.

Все! Зв’язок із внутрішнім голосом втрачено. Веклюк зайшов у кімнату, впав, розбитий, у крісло і тяжко застогнав. У цей час жінка включила у своїй половині старий програвач і поставила платівку, яку Андрій ненавидів гірше Гафи, — так величали дружину.

Вчера ты мне сказала,

Что позвонишь сегодня,

Но не сказала…

Тут звукова доріжка на платівці давно стерлася, і співак разів зо двадцять хриплим голосом повторював одне й те ж: “Но не сказала, но не сказала…” — і раптом перестрибував:

Но я не понимаю,

Зачем ты так сердита!

Ну перестань сердиться

И позвони скорей…

Ці катування починалися кожної суботи, як тільки Веклюк налаштовувався на зустріч із внутрішнім голосом. Дружина прекрасно відала, наскільки обридла йому легковажна пісенька, і робила це, аби дошкулити. Він ладен був у такі хвилини терпіти неймовірні муки, щоб лишень не чути осоружних: “Но не сказала, но не сказала, но не сказала…”. Веклюкові здавалося, що це ним вертить на програвачеві і гостра голка повільно, колами вкручується, влізає у його мозок.

— Перестань, чуєш, перестань, круці фікс, бо спалю в’єдно із твоїм гавкалом, гер гот! — божеволіючи, крикнув у сіни.

Пісенька на мить стихла, почулося задоволене хіхікання Гафи. А відтак, по хвильці, знову:

Вчера ты мне сказала…

…Но не сказала, но не сказала…

Веклюк притьмом вибіг у сад, занурився у найглухішу місцину, сів під деревом, затулив вуха і, аби угамуватись, спробував думати, згадувати щось приємне.

Гафа, відчувши, що чоловіка змило із хати, вимкнула програвач. Андрієві стало аж легше дихати. Якийсь час бездумно дивився у крону яблуні, затим знову почав налагоджувати зв’язок із внутрішнім голосом. Або від того, що перенервував, або від внутрішньої напруги, голос назавжди умовк. У голові весь час миготіла трійка. Вона стрибала з одного ока в друге, потому безугавно вертілася, видовжувалася до неймовірних розмірів і застигала. Цифра починала діяти Веклюкові на нерви. Йому стало здаватися, що трійка — жива істота: він помітив хитрі очі, лукаву і підступну, як у Гафи, посмішку і велетенські крила. Ось цифра помалу знялася, замиготіла перед обличчям і почала набридливо осиним голосом зумкотіти, а далі всілася прямо на ніс. Веклюк з переляку ляснув себе щосили по обличчю — видіння зникло з очей. І тут завмер — через хвилину по радіо мали оголошувати результати попереднього тиражу “Спортлото”. Схопився з місця, і, обдираючи між кущами малини руки, лице, стрімголов кинувся до хати. На щастя, програма вістей затягнулася, і встиг.