Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Чи не цілком ірреальний світ представляє найновіша з повістей автора «… І в смерті були твої очі» (2004 р.) — твір про кохання і смерть, незрадну братську любов, наш грішний світ і потойбіччя, жінку з обличчям Ангела, що подарувала німому юнакові-красеню чари кохання і тут же жорстко обірвала любовні зв’язки, добру матір, що рано згасла, її синів, нездоланність людяного в людському єстві попри всі, навіть найекстремальніші, ситуації.

Окрему сторінку творчого доробку письменника складають книги «Державна копоня, або Листи до пана Презідента» (1993), «Госундрагош і сякоє-шіліякоє» (1994), «Жіванський світ» (1997). Занурені у народну мовну стихію та перипетії сьогочасся, твори, що ввійшли сюди, цікаві насамперед спробою ввести народне слово у тканину художнього твору як єдину субстанцію його буття. Народне мовлення ніколи не перебувало на узбіччі літературної мови, завжди було й повік залишиться єдиним джерелом її існування й розвитку, і творення художніх текстів рідною говіркою чи говором свого регіону і знане в практиці українського й світового словесного мистецтва, і таїть в собі добрі перспективи, залишається бажаним, хоча не таким вже й легким, матеріалом художньої світобудови. Єдине зауваження з цього приводу. Писалися твори цих книг дещо поспішно, на злобу дня, й несуть на собі печать тієї поспішності, вимагають сумлінного саморедагування — і не приведи Господи в напрямку олітературнення, навпаки — вивірення на смак народності кожнісінького слова, кожної граматичної форми, кожної фрази.

Дмитра Кешелю з повними підставами можна б рекомендувати для занесення в Книгу рекордів Гіннеса. Він був останнім з українських письменників, над яким на такому високому рівні була занесена коса вульгарно-соціологічної критики зразка 30-х років. Тоді подібні критичні виступи — політичні доноси — кінчалися для сотень письменників або знесенням голови одразу після суду, або невдовзі після відбування певного терміну в ГУЛАГах, слабші, добре відаючи, чим усе скінчиться, не покладаючись на те, що зможуть винести попередні тортури, йшли з життя як самогубці. Наступного року після виходу книги з «Прирічанськими характерами», міцно закроєними на народному грунті, в травні 1986 року, як грім з ясного неба, після схвальних відгуків поважних критиків, на шпальтах органу ЦК Компартії України газети «Радянська Україна» з’явилося писання ужгородської «критикеси» з різкими звинуваченнями автора в ідейних, ідеологічних прорахунках. Готував матеріал до друку зав. відділом культури цієї газети Ярема Гоян, у тексті явно вчувалася рука когось з ужгородських професійних критиків, цитатами тодішніх академіків авторка валила тодішній цвіт українського критичного цеху, нинішніх академіків, що осмілилися в позитиві поцінувати ідейно ущербний твір Кешелі. І чи то розроблений план полювання на творчих відьом був відмінений, чи матеріал готувався дрібним партноменклатурником з Ужгорода для кадрових перестановок у видавництві «Карпати», де вийшла книга, і був проштовхнутий за принципом клановості, обійшлося профілактичною бесідою з автором в обкомі. В день виходу газети я підготував був розлогий матеріал, що ніяких збочень в творі нема, всі закиди зумовлені нерозумінням художньої природи Кешелевого письма — завідував тоді редакцією, яка пустила в світ «ущербний твір», жалію досі, що два чи три примірники цих обгрунтувань використалися для внутрішнього вжитку, і не маю тепер того документу.

Відомий закарпатоукраїнський письменник — прозаїк другої половини XIX століття Анатолій Кралицький, тоді ігумен Мукачівського монастиря, у трактаті «Язык й словесность» («Листок», 1888, с.289) запитував: «Але, що ж таке вона, ця література? Мисль людська вміє піднятися вище: вона трудиться не тільки над тим, із чого вилущується матеріальна користь, щоб мати практичний пожиток з предмета, але й над тим, щоб просто пізнати його таким, яким він є, і чому в цім те чи інше так, а не інакше». Саме своєю своєрідністю твори Дмитра Кешелі й спрямовані на художнє пізнання світу навколишнього і світу людської душі у їх глибинній синкретичній сутності. Тож заява письменника про власну онтологічну художницьку самість не є ані бравадою, ані нескромністю чи перебільшенням.

Рівень художнього узагальнення в оповіданнях, повістях і драмах Дмитра Кешелі сягає глибинних сфер творення словесного образу. Поряд з умінням подачі реалістичної картини й деталі включає потік свідомості, широкий спектр близьких і віддалених асоціацій, символіку, фантасмагорію й містику. В його постаті українська література має нині потужного прозаїка з уже реалізованими і ще більшими потенційними можливостями.

 Про автора

Кешеля Дмитро Михаилович народився в с Клячаново Мукачівського району Закарпатської області в 1951 році.

Після закінчення у 1974 році філологічного факультету Ужгородського держуніверситету працює редактором, з 1994 року — головним редактором Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії.

Дмитро Кешеля — автор збірок оповідань, повістей та романів «Дерево зеленого дощу» (1978), Колиска сонця» (1982), «А Земля таки крутиться» (1985), «Пора грибної печалі» (1988), «Державна копоня» (1995), «Госундрагоші» (1994), «Жіванський світ» (1997), «Збийвіч, або ж Кіна не буде» (1999), Чим би не бавилися пани, лем би не було війни» (2005), «І в Смерті були твої очі…» (2004), «Осінь Великих Небес» (2005).

З успіхом працює письменник у жанрі драматургії. Його п'єси «Голос Великої ріки», «Дерев'яні люди», «Закарпатський вертеп», «Недотепа із Вертепа» були поставлені на сценах українських та зарубіжних театрів. Твори Дмитра Кешелі з'явилися двома книгами в переклад російською мовою, окремі публікації — російською, литовською, словацькою, румунською, англійською, осетинською, угорською, туркменською, білоруською та іншими мовами.

Примітки

1

Йдіть сюди (з нім.).

2

Тут і далі по тексту: Пояснення слів, відмічених зірочками, див. у "Довідничку та словничку діалектних та маловживаних слів" у кінці книжки.