Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

розлогості творів. Був це тривалий у часі процес упродовж навчання на філологічному факультеті Ужгородського університету й подальших журналістських буднів, що продовжуються досі.

Його художній світ спресував у собі класичну українську національну літературну традицію з неоромантизмом та імпресіонізмом Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, новішими знахідками українського словесного мистецтва. Більше — в українськофілологічній родині Кешелів іменами найзнаменитіших наших письменників нарекли своїх дітей — Лесю й Тараса — в часах, коли щире українство називалося не інак, як буржуазним націоналізмом. Як читача Дмитра Кешелю захоплює світова класика, особливо новіша, ваблячи, мабуть, своєю незвичною образністю. Та однією з найміцніших підвалин його письма є глибинна рідна народна художня стихія, що сягає не тільки народного анекдоту, пісні-балади, казки, легенди й переказу, а й, може, насамперед, народної демонології й міфу, закорінених у товщі кільканадцяти тисячоліть, упродовж яких наші пращури творили на нашій землі людську цивілізацію. Людність прадавніх культур, які змінювали одна одну, не зникала безслідно, частку досвіду попередників несли далі у прийдешність наступники, тому міфологічні уявлення жили повнокровно у свідомості наших батьків і дідусів, залишилися часткою єства перших повоєнних поколінь. Генетична пам’ять письменника зберегла таким чином й те прадавнє, й естетичну сутність міфології давніх слов’ян, що заселили його рідні околиці в середині першого по Христу тисячоліття, і аромат світосприймання подолян, що поселилися в околицях Мукачева з приходом Федора Корятовича у XIV столітті. Ірреальні в формі, аж фантасмагоричні часом, картини його творів типологічно найближче в’яжуться з живописними полотнами народного художника Федора Манайла, вихідця із сусідніх Клячанову Іванівців.

Тож письменник мав усі підстави в одному з інтерв’ю заявити: «Пишу і вільно й розлого те, що шепочуть мені небеса!.. Я — Кешеля, із своїм власним художнім світом! У творчості нікого не копіюю і ні перед ким не колінкую».

А таки злукавив Дмитро Кешеля. Колінкує, як і його Клячаново, що навічно приклякло перед Ловачкою-Меланією. Ще в одному із перших творів його малої прози — «Дерево зеленого дощу» з однойменної книги (1978), якою ввійшов у велику літературу, хлопець ранньої провесни підбив своє перше кохання, однокласницю, втекти з уроків і вибратися на ту знамениту гору письменникового сумління, символ незнищеності народного духу, і вервечки хмар проходять перед ним світлими березневими птахами, а тільки-но завруніла юними листочками верба в осонценій ближній долині родить молоді зелені дощі. У повісті «Прирічанські характери» з книги «А земля таки крутиться» (1985) та драмі «Голос Великої ріки» (1988), що з успіхом йшла на підмостках театрів (на сцені Пряшівського українського національного театру під назвою «Чардаш гори Меланії, або Страшний сон Ногавички»), гора ця стала ще й чи не головною дійовою особою, а потік його дитинства Кривулін, що в спеку ледве докривулює собі до Латориці, став Великою Рікою, тим щасним майбуттям, якого ждуть не діждуться прирічанці, до якого прошкують все життя, та ніяк не дійдуть.

Чимало й інших дивовиж подибуємо у творах письменника, яким притаманна широка амплітуда тону оповіді від драматичної напруги й трагізму до меланхолійної задуми, цілком серйозного тону, легкого гумористичного посміху і гомеричного сміху. Йдучи до родичів з новорічними віншуваннями, хлопчаки побачили з містка на потоці, як у кришталево чистій воді цілуються дві молоді форелі. На дитяче добридень ті відповіли тим же, тут природно лине дитяча віншівка: «Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання». Це в повісті «Коли заговорить каміння» з книги «Пора грибної печалі» (1986). В іншій тогочасній повісті «Блудний син повернеться весною» липкий на руку голова колгоспу з Верховини Іван Зеленяк ще колись давно-предавно вижив із села одвічного сільського трударя Петра Граба. Вижив несусвітніми неправдами, аби нікому було нагадувати йому одну із Божих заповідей: «Не кради!» Крав і збагачувався. А Граб тим часом, оселившись в обласному центрі, збудував таку-сяку хатчину, вивів у люди дочку, яка трудиться слідчим у прокуратурі. Обидва селюки дожили життєвих ювілеїв — Зеленяк піввікового, Граб — шістдесятиліття. Та навідини слідчого, в якім колгоспний ватажок упізнав дочку скривдженого ним сельчанина, до того ж її відмова далі провадити слідство і передача справи іншому, як впізнала у підозрюваному батькового кривдника, геть вивели із рівноваги злодія-посадовця, який чинив темні справи по-злодійськи професійно і мав свою надійну руку, де слід, свій дах. У стресі ще напередодні ювілею йому ввижається, що з ґруника, на якім колись стояла Грабова хата, посунули дванадцять височенних мармурових колон, запалавши зловісним темним сяйвом. З їх кола вирвалася жінка, а вони гуртом накрили його. Оговтавшись після уколів, наступного дня ювіляр торжества на багатому обійсті розпочав гостину. Був і заздравний тост «весільного генерала» з області, аж тут бабуся Правда, згорблена, з обличчям, поспіль вкритим страшними наростами і кривавими струпами, явилася ювілярові, і він схопився з місця, волаючи: «Спасайте мене! Женіть її!», і показуючи на ворота. Божевілля врятувало злодія від правосуддя. А палкий землелюб Граб, позбувшись свого обійстя — острівка свого селянського родоводу — за кілька день до ювілею таки ступив у свою селянську одвічність. Вночі вийшов на балкон отриманої замість хати квартири й пішов у своє Березілля легкою світлою дорогою вічності.

Маленька повість прозаїка «Збийвіч, або ж Кіна не буде» (1991) кінчається гідним найвибагливіших французьких кіносатириків кадром. Після успішного перескладання малим героєм твору іспиту з біології, бо на іспиті юному прихильникові дарвінової теорії про походження людини від мавпи, не вдалося його скласти — запитував учителя, від якої то мавпи походить Ленін, — пізнього вечора він повернувся додому. В саду баба з дідом кружляли поміж грушами у наймодернішому танці. А пан учитель Фийса і пан інспектор Годя лежали собі над потоком, що біг через сад. Аж раптом Годя порачкував до краю бережка й ошелешено свердлив довгим поглядом невеличке плесо води. Язиком, що заплітався під впливом випитої слив’янки, гукнув учителя Іштвана подивитися, що то таке світле хилитається внизу. Учитель, який хропів горілиць, перекинувся на черево й доповз до потока, звідки на нього вищірилось циганське сонце — місяць-повнява, й сповістив, що то місяць. На се філософська репліка пана інспектора із здивуванням, як то пани зуміли сягнути таких небесних високостей, що й місяць уже під ними. І ще більш філософська відповідь на питання шефа підлеглого пана вчителя з піднятою вгору рукою, що от небавом всі увидять, як під керівництвом родної партії і совєтського народу вони з інспектором не