Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Річ звісна: приїде на лісодільницю клієнт, тицьне цидулку на відходи і ненароком з-під поли зронить “мерзавчика” — чвертинку.

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув, Андрій Семенович, — вибачливо усміхається клієнт, — їхали сюди і по дорозі прихопили. Гадаю собі: люди у холоді-морозі сили надривають, за роботою сонця божого не видять, хіба жалко для них? Ви тільки не подумайте, що мав лихе на гадці, — спішить випередити Веклюка клієнт. — На мою грішну душу, це вам від щирого серця. Мені дрова, як усім, — підряд.

Півлітри Андрій не визнає — це явний хабар з підступним наміром. А от “мерзавчик” діє магічно. Веклюк на очах добрішає, його круглий, як недоросла картоплина, носик ледь помітно тремтить, ніздрі розширюються і, озираючись злодійкувато навколо, кілька разів солідно прокашлюється.

— Якщо по правді, від серця, то красно дякую за уваженіє, — мовить статечно.

Коли “мерзавчик” знищений, тут клієнт:

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув…

І на світ Божий являється другий “мерзавчик” — теж без лихого на гадці.

— Тобі яких дров? — питає Веклюк — уже не суворий майстер, а скибка хліба.

— Мені, Андрію Семеновичу, кажу, як усім, підряд, але коли маєте щось ліпше у припасі, в боргу не лишуся.

— Круці фікс, гер гот! — зробить купецький жест Веклюк.

— Для труни мені ще стачить. А для добрих людей — і душі не жалко.

Невдовзі машина, вантажена першосортним кругляком, похитуючись, обережно виповзає із дільниці на биту дорогу.

Наприкінці тижня, весь опухлий з червоними очима, із відчуттям невідомого страху і неприємним осадком на душі, Веклюк повертається додому, замикається у кімнатці і влягається у ліжко. Цілу ніч йому ввижаються черепи, що клацають зубами, білі миші на ковдрі, а одного разу приснилось, ніби витяг власну щелепу і почав гризти. До ранку кілька разів перевдягає мокрі від поту сорочки і весь час тяжко стогне — має таке відчуття, ніби летить у літаку і той постійно потрапляє у повітряні ями. Нутрощі то підкочуються йому до горла, то провалюються у чорну пустку.

За вихідні Веклюк поволі відходить, світ довкола стає для нього веселішим, і він божиться у душі більше ніколи в житті не зв’язуватись із “мерзавчиками”. Але розпочинається робочий тиждень, і знову являється “мерзавчик”. Круці фікс, гер гот! От люди! І придумають: “мерзавчик”. Це тобі не “падлюка”, “мерзавець”, а “мерзавчик”. Любовно так, ніжно, від самого серця. Де тут відмовиш!

Жінка називає Веклюка теж любовно — Кіряша і звертається до нього невідомо чому тільки на “ви”.

— Ви вже приїхали, Кіряша? — питає вона уїдливо під дверима ввечері у п’ятницю, коли повертається із ферми. — Може б, завтра, Кіряша, трохи сіна вкосили для худоби?

Від прізвиська Кіряша у Веклюка виникає відчуття, ніби літак, на якому він щойно летів, попав у найстрашнішу повітряну яму. Він сердито цвіркає крізь зуби у стелю і злостиво хрипить:

— Круці фікс, гер гот! І як земля носить таку нечисть на своєму чистому тілі!

І ось трапилась історія, котра зумовила різкий поворот на вибоїстому шляху життя, по якому з непомірною ношею так тяжко дибав Андрій.

Півроку тому на день народження Веклюка роботяги дільниці подарували шефу картку “Спортлото”. Знешкодивши з десяток “мерзавчиків”, побратими мали намір власноручно заповнити клітки і у готовому вигляді піднести її іменинникові. Але тут уперся Петро Мокрянин — права рука Веклюка.

— Нехай заповнять Андрій Симкович власноручно, і квит.

— Круці фікс, гер гот! І падлюка ж ти, Петре, якого сонце не виділо, — незлобливо сказав Веклюк. — Сам добре знаєш, що мені ніколи у житті не таланило, а насміхаєшся, пес ти шолудивий, — закінчив з причаєним сумом майстер.

— А Ви, Андрію Симковичу, знаєте, що сонце у нинішньому році активне. Прислухайтесь до внутрішнього голосу — він підкаже цифри, — порадив, загадково усміхаючись, Мокрянин.

І тут же розповів притчу про внутрішній голос. Веклюк щиро сміявся разом з усіма, так і не заповнивши картку. Але серед ночі він раптом прокинувся. В грудях нудило, голова, виділося, повільно оберталася навколо плечей і так нестерпно боліла, ніби у неї хтось увіткнув гостру спицю і спроквола, насолоджуючись чоловіковою мукою, протягав крізь мозок. До того ж божевільно мучила спрага. Стогнучи, вийшов із гуртожитку, підійшов до труби, із якої пульсувало мінеральне джерело, і почав несамовито пити. Вода, здавалося, уже заповнила все його єство, але він спрагло ковтав і ковтав, доки не відчув, що живіт ось-ось лусне. Відтак сполоснув обличчя, освіжив під тугим струменем голову і сів на порозі.

Ніч була тепла, темна і густа, як смола. У гущавині лісу закричав пугач. Не закричав, а застогнав — тяжко і відчайно, немов людина в агонії. Морозець так і вскочив за спину Веклюка і прудко пробігся під сорочкою. Хотів було Веклюк зайти у кімнату, але тут згадав притчу про внутрішній голос.

“А коли спробувати? Де вже моє не пропадало? — подумав байдуже. — Тим більше у рік активного сонця яких тільки чудес не буває”.

Отже, внутрішній голос. Щоб його почути, треба зосередитись, увійти в себе, і чекати, коли він до тебе промовить. Веклюк приперся до одвірка, підняв голову, заплющив очі і почав увіходити в себе. Але на які внутрішні глибини не опускався, йому було так лихо від “мерзавчиків”, що тепер не те що внутрішнього, але й власного, Богом дарованого голосу, не міг би видобути. Він хотів уже розплющити очі, коли раптом змигнуло число “37". А далі числа помчались, як на світловому табло: “42”, “28", “33", “11", “6". І хоч Веклюк був тугуватий на пам’ять, всі числа розпеченим залізом втаврувалися у його мозок. Притьмом відкрив очі, оглянувся навкруги — густа літня ніч повільно стікала із вершин лісу, і на обрії, немов тоненький кусень хліба, ледь помітно просвічувався схід. Легенький вітер тихо будив у кронах дерев птаство, і воно дзвінкоголосо дякувало.

Для певності, що це не сниться, Веклюк ущипнув себе за ніс. Однак болю майже не відчував. Тоді впився зубами у руку. На цей раз ефект виявився більшим, аніж сподівався.

— Круці фікс, гер гот! — влетів із войовничим вигуком у кімнату.

Хлопці посхоплювались і запухлими очима очманіло втупилися в майстра.

— Підказав, підказав внутрішній голос! Знаю всі числа! — репетував, як навіжений, Веклюк.

Тут же вийняв із кишені картку “Спортлото” і під один подих заповнив.

Того ж дня довірений клієнт вкинув у місті частину “Б” в скриньку.

По недовгому часі Прирічне облетіла вістка: Андрій Веклюк виграв у “Спортлото” п’ять тисяч.

…Веселий травневий ранок п’янкими запахами