Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Прудко вихопив з шухляди картки і вухом прилип до радіо, вірніше, розчинився всім єством у ньому. Перший тираж суботнього “Спортлото” не приніс очікуваної радості — кожне число, підказане внутрішнім голосом, виявилося невірним. Не збіглися числа і в другій картці, але тут Веклюк насторожився.

“11”, “32”, “6”, “21”, “4”. Круці фікс, ці ж числа йому знайомі. Він записував їх минулої суботи… Але, де, де?! Розгублений, переляканий погляд почав шалено бігати по стінах, по речах.

Справа в тім, що Веклюк, закресливши у картці числа, підказані внутрішнім голосом, писав ще й нові варіанти — заради інтересу. Однак заповнював не картки, а малював де випаде: на столі, стінах, шафі, підвіконнях. І ось тепер Веклюк відчайдушно почав бігати по кімнаті, шукаючи записані злощасні числа. І тут погляд упав на табуретку: з неї спокійно і мило посміхалися щойно названі числа.

— Круці фікс, стійте, стійте!!! — перестрашено закричав до дикторів радіо. — Я теж виграв, чуєте, я вгадав, онде, дивіться! О гер гот!

Андрій схопив табуретку, підніс до приймача і почав трясти нею.

— Ви, видите, я вгадав теж!

Однак диктори уже оголошували музичну паузу.

— Так пождіть лишень! — у відчаї заголосив Веклюк. — Гляньте лише осьдечки! — махав і далі перед приймачем табуреткою.

Диктори умовкли. Веклюкові здалося, що вони почули його, і вмить просвітлів. Але тут залунав бадьорий марш.

— А грім би вас побив, круці фікс! — Веклюк з усього розмаху гепнув табуреткою по приймачу.

Почувся оглушливий тріск, кімнату заповнило ядучим димом, і бадьорий марш умовк.

Гафа, почувши неладне в чоловіковій половині, хутко включила програвач, і полинуло знайоме:

Вчера ты мне сказала,

Что позвонишь сегодня,

Но не сказала…

Веклюк впав у крісло і безпомічно, немов дитина, заплакав.

Безсмертна поема про Кедвешку,

або ж

Нове хрещення вогнем

Таких трав, як вродили у літо активного сонця, Павло Гаракаль — хоч п’ятий десяток чоловікові назичила зозуля — не пам’ятав. Тучні, високорослі, міцно налиті зеленою кров’ю, хай їм буде нівроку, слалися перед його зором від пониззя лісу аж до пагорбів, що невеликою черідкою рудих корів мирно брели собі від села до старих і мудрих прирічанських обріїв. Щойно із-за гори Мелані вигулькнуло краєчком ока сонце, і роси — діамантовими сережками звисали із тугих стебел — замерехтіли, трави одразу стріпонулись від сну, повеселішали і помалу розговорились… Хай їм красна доля — як живі. Просто жаль стинати. Але, як кажуть: “Коси, косо, доки роси”. І Павло, сплюнувши на долоні, взявся за косу і повів її легко й чинно перед собою, як легінь у танець молодицю. А та заспівала дзвінко, злітала перед Гаракалем — тільки встигай очима ловити. Що там не говорити, але рука на косу у Павла була чи не найлегшою у всьому Прирічному. І мало хто брався йти поперед нього — на п’яти наступає і жене косаря, доки чоловікові дихання стачить.

Під обід за Павлом уже бігло кілька валків — кожен на добрий кілометр. Дотягнувши за собою на вершок черговий покіс, встромив косу в землю, відтак сів, зняв капелюха, витер спітнілу лисину і смачно зітхнув. Господи, краса яка! Сонце, як душа доброго чоловіка, щедре на тепло. Очманіло пахнуть у валках прив’ялі трави. Між ними за безцінь продають свою музику цвіркуни. Навколишні овиди оповило молоденьке літнє марево. З одного боку лукаво підморгує у ярузі потік, а з другого, поважно, мов квочка, розсілося у долині село. А ти, хвалити щасливу днину, сидиш собі на одному з пагорбів, як кум королю, і радій, намиловуйся благодаттю. І раптом Гаракаль стрепенувся, відтак весь напружився, і серце гадюкою обвив полохливий холодок: над вулицею, приблизно у тому місці, де знаходилось його обійстя, потягся стовп диму. Спершу якийсь безбарвний, лінивий, а далі його раптом підкинув, підхопив чорний, густий і повалив уже сердито, напористо… Щось недобре йойкнуло у грудях… Забувши про косу, пересилюючи зрадливе тремтіння у колінах, Гаракаль зірвався з місця, і, перелітаючи через валки, помчав у село…

…У цей час Федірцан, що поспіль із сторожуванням в колгоспі займав посаду чергового пожежника, лежав в сторожці на тапчані і хропів. Каска, яку не знімав із себе під час служби ні на хвильку, муляла шию, і дідові снили не вельми веселі сни, ніби Ракетник — начальник пожежної охорони колгоспу — накинув на нього зашморг і тягне на палаючу дзвіницю. Нині саме рік минав, як та згоріла дотла. Федірцан впирається, повзе на колінах, благаючи помилування, але Ракетник нещадний… Хто зна, можливо, начальникові і вдалось би витягнути шановного пожежника на вогненну будівлю, але тут сон обпік різкий телефонний дзвінок. Дідом пересмикнуло. Поправив на голові каску і підняв трубку.

— Аллєй, аллєй, слухам вас, — поважно промовив Федірцан.

— У Павла Гаракаля горить стайня! — ледь не розірвав трубку розпачливий жіночий голос. — На поміч!

Федірцан турботливо почухав потилицю і ні в цих, ні в тих випалив:

— Скажте, най мало пожде, бо в нас тепер нема начальника. Та ще піду поникаю, чи машина у дворі.

— Люди, майте совість! — залунав ще тривожніше голос.

Але пожежник Федірцан не дослухав. Кинув трубку і почвалав із будки.

Пожежна машина таки справді стояла біля навісу і нагадувала здиблену й ошкірену кобилу: під задраним доверху капотом бракувало двигуна, а на місці передніх коліс — дерев’яні підставки. Двигун Петро Лукачина кілька днів тому поставив на свій самоскид, а колеса зняв Федір Іванчов і помчав в одну із східних областей за соломою.

— То що я маю тепер діяти? — розвів подивовано руки Федірцан. — Бігти за Петром, аби ставив спішно движок, а Федір колеса. Ґм… ще такого й не було.

І тут у двір влетів на велосипеді Ракетник.

До семена Убийвовка, начальника пожежної команди, це прізвисько прилипло в силу тих обставин, що в колгоспі займав чотири платні посади і сім громадських. Цілими днями він гасав на велосипеді з одного кінця господарства в інший і… нічого не робив.

— Ви яку Марію-Терезію у небесах ворон пасете! — закричав несамовито Ракетник на старого Федірцана. — Хіба не чули-сьте, що у Павла Гаракаля стайня горить?

— То що, я хіба палицею піду гасити? — стенув зніяковіло плечима Федірцан. — Та й палив його уже покійний Грім і великої біди не сталося, — додав ніби між іншим.

— А то що! — метнув рукою Ракетник на допотопну пожежну каланчу.

— То хіба сам впряжуся у неї, — мирно відказав Федірцан.

Тут наспів і шофер пожежної Андрій Моркляник — хлопець флегматичний, вайлуватий, схожий на клоуна.

— Он, най він