Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Коней, коней сюди! — скомандував Ракетник.

А оскільки цієї прадавньої тяглової сили на фермі не виявилося, то в каланчу кмітливі пожежні впрягли волів і, бемкаючи у старий дзвінок, погналися помаленьку на пожежу.

Наколи дісталися обійстя Гаракаля, у дворі, на місці хліва, сумно дотлівали головешки.

Сам господар стояв на колінах перед згарищем і, схопившись за голову, волав на все село:

— Кедвешко моя, Кедвешко!..

Кедвешка була біллю і радістю, гордістю і загалом усім смислом Павлового життя. Невеличка, міцна, руда, з білими плямами корівчина накликала на себе завидки майже всього Прирічного. Непоказиста на вигляд, вона наділяла щодня Гаракалеву сім’ю чотирма відрами смачного і жирного молока. Сельчани записувались на чергу до Павла кількома роками наперед, аби мати щастя привести у своє обійстя приплід від Кедвешки. І ось тепер корівчина загинула у вогні.

Коли Павло прибіг із косовиці, годі було вже щось порятувати. Хлів, випадково підпалений власними дітьми, уже завалювався. Четверо дужих чоловіків ледь утримали Гаракаля, аби не пірнув у полум’я.

Не було меж чоловіковому горю. Він то волав перед згарищем, то плакав, як дитина. Мужні пожежники спостерігали цю картину і винувато переглядалися. І тут нечистий напоумив старого Федірцана бемкнути в калатало.

Гаракаль одразу притих, обернувся від згарища, червоними від сліз очима глянув на вулицю і, завбачивши біля двору пожежну команду, божевільно замотав головою і схопився за кіл.

— Тепер тільки чорт вас приніс?! — закричав страшно і кинувся на пожежників.

На це трійця, забувши про каланчу і воли, кинулась врозтіч.

Першим дав ногам знати Ракетник. Перепілкою злетів із каланчі та й з надракетною швидкістю полетів понад річкою у бік лісу. Наскільки флегматичним і вайлуватим не був Андрій Моркляник, однак і той не набагато відставав від начальника. Спокуту всіх гріхів прийняв на себе бідний Федірцан. Старому, можливо, і пощастило б, але по дорозі загубив свою нерозлучну пожежну каску. Вернувся за нею, тільки зігнувся, аби підняти — страшний удар межи плечі звалив його на землю. Федірцан відчув, як тріснули старечі ребра, після другого частунку світ померк в очах, і йому привидівся нинішній сон: обв’язаного, безпомічного його, бідолаху, тягнуть на палаючу дзвіницю, і вже ніяка сила не порятує.

…Через кілька днів районне начальство розглядало справу прирічанських пожежників. Роботяги усіма земними й неземними силами клялись у своїй невинуватості і всю відповідальність переадресували на рік активного сонця. Більше того — виявилось, що й самі стали жертвами пожежі. І як незаперечний доказ, притягли з дому на носилках в’язаного-перев’язаного Федірцана. Ракетник гаряче доводив, що у наш час порядні пожежні команди літають на вертольотах, а в їх розпорядженні всього-на-всього стара потрепана лайба.

— А може, у ваше розпорядження виписати космічний корабель? — запитав без тіні лукавства один із перевіряючих.

Тут вся трійця призадумалась.

— А майже, не треба, бо то є, скажу вам, дуже складна машинерія, — висловив загальну думку старий Федірцан, лежачи нерухомо на носилках.

Коротше, вся прирічанська пожежна команда була суворо покарана.

Однак Гаракалеві від того легше не стало. Куди не йде, до чого б руки не доклав, про що б не думав, а в серці болючими сльозами сумні очі Кедвешки. За якийсь тиждень Павло схуд, знидів…

І тут його осяйнуло: а що коли написати про пожежників-мудрагелів до газети фейлетона. Смисл слова “фейлетон” Павло, звісно, не тямив, але в його уяві воно асоціювалось із чимось гірким, пекучим, всевладним. Приміром, минулого року в обласній газеті було видруковано фейлетон про те, як один з бригадирів прирічанського колгоспу ухитрився згноїти майже весь перший укіс сіна. Подіяло блискуче. Через тиждень бригадира зняли, а його місце посів далекий родич Гаракаля. Відтоді слово “фейлетон” набуло для Павла магічної сили, яка карала безвідмовно.

Цілу ніч він вертівся, як в’юн у розсолі, обмірковуючи кожне речення, кожну фразу майбутнього допису. Думалось легко, ясно, а водночас зле і з невимовним болем. На ранок своїми потаємними намірами поділився із дружиною.

— Йшов би ліпше бульбу обгортати на сотини, — співчуваюче похитала головою жінка. — Геть пирієм заросла… А від твоїх писульок який уже тепер толк?

— Аг-г-аа! — люто зблиснув очима Павло. — Твої гаденята моє серце спопелили, а тепер ще й ти вогню підливаєш…

— Які мої — такі і твої, — пробувала заперечити якомога спокійніше дружина.

— Мовчи! — рявкнув Гаракаль. — Мовчи! — повторив ще грізніше, стискаючи п’ястуки. — Ти собі вночі хропеш — божа птиця не сяде на хату, а я око не зімкну! Сон мій згорів із Кедвешкою, а тепер до мене вогонь взявся і так мучить, що живим у землю полізу, аби тільки розверглася переді мною. Бодай би так мучило Ракетника і команду його нещасних калік. Я їх провчу! Я їх пекло пошлю гасити, а не збиткуватися над людським горем! — грозив у пустоту Павло й ще більше запалювався.

Налякана чоловіковим вибухом, дружина потихеньку позадкувала із хати, взяла сапу й подалася через сад на сотини.

— А ти йди, йди! — кричав навздогін із порога Гаракаль. — Обгортай свою картоплю, аби лиш не здичавіла з тобою в’єдно, а мені дай спокій!

Відтак зайшов у хату, взяв учнівський зошит, олівець й знеможено сів за стіл. Деякий час віддихувався, а далі непевною рукою вивів на першій сторінці: “Про горе єдного порядочного чоловіка з Прирічного і лайдаків з пожарної команди Ракетника”. Під назвою вже більш каліграфічним почерком дописав: “Фийлетон”. На цьому Гаракаля мовби смачно гупнули по голові. Думки, які так легко і світло плелися Павлові вночі, тепер, завбачивши аркуш паперу, вперлися, як норовисті бики рогами, і ні за яку молитву не хотіли лізти на папір. Гаракаль і сяк і так вертівся на стільці, кілька разів лягав на ліжко, заплющував очі, потім, як дзига, крутився довкола стола, а в голові то безмежна пустота і безгоміння — жодна думка не шелесне, то суцільний хаос, як у божевільному млині — все крутиться, вертиться, лязготить, а просвітку нема. Павло у безсилій люті гепнувся на стілець і втупився бездумним поглядом у чистий зошит. Чипів над столом довго, доки раптом не відчув, як через вікно хтось пильно, вперто дивиться йому у потилицю і паралізує мозок. Гаракаль насилу оглянувся, і десь під серцем зійшов боязкий холодок — через шибки, із нижнього кінця двору, на нього німо зорило і ніби прорікало смолянисто-чорним оком згарище. Гаракаль враз аж зсутулився, потихеньку перетяг стіл у протилежний куток кімнати і знову зосередився. І тут, хоча й із великими потугами, біль Павла почав виливатися на папір. Мало-помалу олівець