Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

то за порушення буде нести відповідальність не одна людина, і навіть не лише її сім'я чи рід…

— А якщо не порушувати, то вся сила всесвіту допомагає тобі?

— Ти — добрий учень. Я не так швидко це зрозуміла..

Її слова зачепили мене. Перед цим рушником я почував себе розчавленим нікчемою, — гнилою виноградиною, що даремно змарнувала сік життя. Уявив собі раптом, скільки галасу наробив своїми викидами агресії, сарказму, осуду, гордині…

І переді мною засвітилися тихим жалем мамині очі…

Сів допивати охололий чай — і раптом почав свою спонтанну сповідь. Розповів про свою бурхливу юність в журналістиці, про ту злощасну поїздку в Карпати…

Вона слухала і мовчала. А я вже не міг спинитись, — навіть її осуд, зневага, ворожість не могли б мене зупинити…

Я вже перейшов грань, за якою було бажання якось виглядати в очах інших людей. Для мене стало важливим вловлювати кожне відображення своєї мармизи при денному освітленні, аби мати шанс щось відмити в собі…

— Тільки не подумай, що я раптом став святенником і моралістом! — її очі були такі зосереджені й глибокі, що захотілося розвіяти мимовільне напруження.

— Найбільше бруду — в моралізмі і святенництві, — тихо й так само зосереджено зауважила вона. — Мораль — витончений спосіб нав’язати іншим людям свою власну нетерпимість до життя…

— А суспільна мораль? Без неї стало б зовсім зле. От я її порушив…

— Невже? І хто тебе осудив? Хто хоч раз сказав тобі, що гавкати на інших і вигукувати „ганьба“ — це сліпо кидати в прірву свою душу… бо хто ти такий, щоби ставати в роль судді? Хто сказав тобі в очі, що ти — паскуда? Навпаки — ти ж був у фаворі, так? В фаворі за паскудство, яким заражене все суспільство…

Я був ошелешений різкою реакцією дівчини. Її очі спалахнули зеленим вогнем.

— Суспільна мораль така ж аморальна, як мораль озлоблених ханжів, — тільки більш озброєна… Бо вона ж має на озброєнні недоторканне слово „справедливість“. Бути справедливим за рахунок тих, кого знищуєш, кидаєш в багнюку, — дуже легко. А стати справедливим, проявивши любов, милосердя, — і зробити це без галасу на всю околицю… Я недавно слухала інтерв'ю одного політика: він назвав ім'я людини, яку вважає „совістю нації“, бо той нічого не крав і завжди відкрито осуджував інших… Це ж звичайна річ, — не красти, з цим треба жити просто і непомітно, а не виставлятися на людські очі, як дід з писаною торбою! „Дякую тобі, Боже, що я ось такий, — гіперталановитий і гіперчесний! Не такий, як мої колеги по парламенту чи мої брати по перу!“ Знайома тема — про митаря і фарисея?

В її голосі зазвучав неприхований смуток, — і я не міг зрозуміти, як вона сприйняла мою сповідь. В цю хвилину мені зовсім не було байдуже, як ця вчорашня незнайомка сьогодні сприйме мене.

Наступила мовчанка. Ми сьорбали холодний чай і дивилися в нікуди.

— Ти намагаєшся бути правдивим, — її голос знову зазвучав м'яко і майже лагідно. — Я найбільше ціную в людях правдивість…

— І не вважаєш мене паскудою?

— Твої вчинки були паскудними, але людина і її вчинки — це ж не одне і те ж…

— Відповідальність за вчинки через незнання законів не знімається. Я з себе її не знімаю. Але та грань, на якій тоді зависло моє життя, багато що з мене „стесала“. Я справді ніби заново народився…

— Так воно й було… Твоя колишня правда була для тебе така ж переконлива, як і теперішня… тому не суди себе за те, що вже відбулося… і дякуй долі, що дала тобі другий шанс…

— А ти?

— Я не суддя нікому… — вона ніжно усміхнулася. — Інколи пробую шпетити себе, а потім знову ловлю себе на тому, що мої промахи тільки роблять мене сильнішою, — і легко прощаю собі… Дехто навіть вважає мене через це легковажною… А що вже казати про інших!

— Але твоя реакція була такою…

— Агресивною?

— Ні, я б сказав — адекватною…

— Напевно… я в житті натерпілася від подібних до тебе „мисливців за відьмами“…

— Тоді вибач за всіх…

— Вже вибачила… але твердо дала собі слово, що ні за яких обставин я не питиму отруйної води, аби стати такою, як всі.

— Ти про що?

— Це така притча про короля, — ти, напевно, чув її: приснилось тому королеві, що одного дня в його королівстві всі води стануть отруйними — і люди, напившись їх, збожеволіють.

Король наказав набрати великі бочки води, — і коли всі люди втратили розум, він один залишався здоровим. Але народ його королівства перестав розуміти свого правителя, — і оголосив божевільним короля. Тоді він вилив всі запаси живої води — і сам став таким, як його піддані.

А я кажу, що не хочу пити отруйної води: краще бути ізгоєм серед божевільних, ніж свідомо кинути себе в цю пекельну веремію…

Ми замовкли і змінили тему розмови, — заговорили про новий проект, до роботи над яким нас запрошували.»

* * *

«Ця дівчина внесла промінь сонця у моє життя. Вона не була схожою на жодну з тих дівчат, з якими доводилося в житті зустрічатись: ті були або надто доступними, щоби я відчував потребу в наступних зустрічах, або сухоребрими інтелектуалками, від яких нудило, — тому спілкування з ними було суто діловим.

А тут — повна свобода і розкутість, відкритість, — і в той же час така внутрішня „броньована“ незалежність, що іноді я почував себе трішки безпорадним. В якийсь момент мені здалося, що я закохуюся в неї, — моє старе холостяцьке серце почало танути у промінні її світла…

Колись одна моя колега по газеті розпочала з читачами дискусію про те, чи може існувати дружба між хлопцями і дівчатами, чоловіками й жінками. Я тоді їй сказав, що слово „дружба“ занадто відповідальне, аби його ставити під обстріл на такому ризикованому перепутті — між чоловіками й жінками…

Можливо, я сказав так тому, що дуже хотів, аби ця дружба була можливою. Бо мене втомлювали ці „хижацькі“ нальоти й зальоти — на одну ніч, на тиждень, на відпустку…

А про те, що це могло би бути на все життя, я й подумати не міг всерйоз. Для цього дійсно треба було стати найперше друзями…

І саме в цей час я отримав пропозицію на участь у великому дизайнерському проекті. Це мала бути реконструкція старовинного козацького комплексу. На моїй прабатьківщині…

Гени захвилювалися, море забурлило…

— Я — не твоя доля, — сказала вона в день останньої зустрічі перед