Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

моїм від’їздом. — Якби нам судилося бути в житті разом, ми одразу відчули б це. Твоя доля десь чекає на тебе! Але я завжди буду любити тебе так, як відкрило мені серце! Любов має безліч облич!»

* * *

«Я таки знайшов свою долю. Вірніше, упізнав. Уже там, в Запоріжжі, коли ходив берегами таємничої Хортиці, я згадував кожне її слово. Тоді вона говорила до мене теперішнього. Колись малозначимі фрази, сказані наче між іншим, тут набували глибокого змісту.

І я зрозумів, що по-справжньому любов можна відчути лише на відстані. Коли стане очевидним, що навіть на Марсі тобі світило б одне-єдине світило..

А вона чекала. Чекала, коли я впізнаю у ній свою долю…

Те, що я зараз пишу — останній лист із мого минулого. З минулого, яке відкрило мене теперішнього. Щось зруйнувало, а щось збудувало.

Сюжет банальний, — скаже читач. Це не важливо. Я лише хотів розповісти історію переродження — переходу з одного світу в інший у межах реального життя.

Колись я був цинічним фаталістом. Тепер став романтичним оптимістом. Десь попереду — золота середина. Рівновага цінностей. Я так сподіваюся…

Все у житті можливе. Може, хтось прочитає — і повірить у це…

Але за всім цим стоїть одна-єдина важлива миттєвість: на моїй дорозі стояв мольфар. Лише раз — на грані між життям і смертю…

І він навчив мене, не навчаючи…»

* * *

— Щось цікаве? — Дмитро не помітив, як підійшов старий. Сів поруч на зрубі, витяг свою люльку. Солодкуватий дим повився в повітрі.

— Так, цікаве! Не знаю, де це в мене взялося… але дуже нагадує мої пригоди в горах… Цього чоловіка врятував мольфар. Він у тім впевнений, хоча не бачив його… А як вам вдалося дотягнути мене сюди? Я пам’ятаю, що злякався двох людей — і впав у річку…

— Тебе знайшла стара…

— А хто мене витягнув?

— Ти сам прийшов…

— Я ж не міг йти!

Старий засміявся:

— Ти спиши собі всі питання, а тоді, може, сам щось зрозумієш… то ті хлопи напали на тебе?

— Ні, вони йшли дорогою… були п’яні, щось говорили… я злякався, що вони на мене нападуть…

— І хто ж на тебе напав?

— Та ніхто! Я сам звалився, бо кинувся тікати!

— Ти на себе напав…

— Та чого б я на себе нападав…

— Бо кожного разу, коли з чоловіком щось стається просто так, випадково, — це значить, що він уже пустив собі кулю в лоб…

— Ей, діду, ви знову говорите загадками! Я вас не розумію!

— Не розумієш — то правда… Люди себе не розуміють! Вони читають мудрі книжки, багато говорять про мудрі речі, а нічого не розуміють в собі… поки самі себе не спустять в якусь прірву… Але не людина вирішує, коли її час. Стара не забрала тебе, — вона покликала мене…

У Дмитра знову поворухнувся холодок страху під серцем.

— Діду, ви — мольфар?

— Я — пастух, — усміхнувшись, сказав старий. — А що ти знаєш про мольфарів?

— Нічого. Просто тільки що читав… цікаво, що вони рятують людей…

— Мольфари не рятують. Ніхто з людей не може рятувати когось. Вони передають силу, якщо на то є воля.

— Чия воля?

— Воля того, хто дає нам життя…

Вони довго мовчали.

— Дідусю, поговоріть зі мною… я так давно просто і щиро ні з ким не говорив… У мене все в житті ніби добре, — а щось заплуталося так, що я ні в чому не бачу сенсу… і не знаю, що зі мною не так…

— Та де ж там у тебе все добре! Люди просто так не вмирають від нещасних випадків. Та «цеглина», що має в один момент впасти комусь на голову, посувається дуже довго і помалу. «Цеглину» ніхто не в силі змістити — вона рухається не за людським законом. Людині дана воля: вона може відчути наближення моменту, може в останню хвилину піти іншою дорогою. Тільки вона сама вирішує, куди їй іти, — розумієш? Не розум, не плани, не чиясь команда, — а та душа, що керує людиною… Твій розум тебе збаламутив — і ти сам себе кинув у той потік. Кинув хребтом на гострий камінь… бо так захотіла твоя душа…

— Дідусю, у мене все в порядку з хребтом?

— В порядку. Але як ти не розберешся з собою… травми людина запрограмовує отут! — дід вказав пальцем на місце між очима. — Людина себе роздирає брехнею… спробуй розколоти сосну від верху до низу — і най вона живе!

— Ви вже мені про це говорили… я знаю, що не завжди був чесним… так, я завжди прибріхував — на роботі, жінці… така природа людська…

Колись наші предки согрішили — а ми за ними пожинаємо плоди їхнього гріхопадіння…

— Видно, що ти чоловік вчений. Повторюєш те, що чув, не думаючи.

— Що там думати? Це біблійний міф — ви ж його знаєте…

— Я знаю це не як міф, а як велику загадку про людське життя, намальовану в картинках. Але рідко хто з людей уважно приглядається і бачить, що на тій картинці намальовано… А все, що нам пам'ять малює, — не для того, аби люди бавилися собі оповідками. І шукали собі в них оправдання за власне життя…

Дід набив люльку травою, смачно затягнувся і знову уважно поглянув на Дмитра.

* * *

— Я все припасовую тільки до свого життя: нащо мені ця байка? Де вона про мене — а де не про мене? А як десь про мене, то я вже міркую, як до себе припасувати її…

— І як вона припасовується до вашого життя? — Дмитро був заінтригований.

Старий схопив якусь суху гілочку, сів на зрубі і став «малювати» перед собою уявну «картинку». Він окреслив круг:

— То є Едем. У нім росте два дерева — одне з одного боку, друге — з другого. Видиш картинку? Богу багато не треба: тілько два дерева. Добре міркуй: сад один, дерева два. Хтось має з того саду користати — і Він творить із глини третього, за своєю подобою. Такого, як Він. То значить — і мудрого, і сильного, тільки плоть його з глини. Ніхто нам не каже, що Божа плоть — глина… ніхто не знає, яка вона… А людина сотворена з глини. І вже тим вона відрізняється від Бога. Але в ту глину Він вдихає свій подих — і тим людина стає Його подобою…

— Їх було двоє…

— Уважно дивися на картинку: спершу людина була одна. А потім