Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Навіщо? Оресте, я вдома з котушок їду? – відмовляюся від безробіття.

– Чого б це? Ти ж весь час шкодуєш, що на «хвости» часу не вистачає. Ось і прибери їх. Створи щось цікаве аби було чим прикрити нашу тимчасову безпорадність. Та й людей у тебе повнісінька хата. Чого сумувати? – тяжко зітхає він.

Наказ є наказ, пішла працювати. Але чому це всі взялися мною так активно керувати? Невже настільки помітно, що я розклеїлася? Необхідно терміново зв'язатися з Захаром, він мене на будь-якій відстані надихає.

Рішення прийнято і я нетерпляче натискаю виклик, та Він не відповідає. То ось чому в мене цілісінький день душа болить! Але ж я не відчуваю нічого поганого. Просто треба почекати, доки мій воїн звільниться від звитяжної праці й обов'язково озветься. Це спочатку я втрачала розум щохвилини, а тепер навчилася терпіти зі зціпленими зубами. А що ще залишається дружинам наших захисників? Хіба що тихо молитися.

Рятує мене мама! Вона як сідає розмовляти, то краще відразу вмикати зарядний пристрій до мережі. Бо в цієї «бабусі» стільки новин, що ніякий репортер з її завзяттям не зрівняється.

Починає звісно з радісних відкриттів про Єву. Потім описує все навколишнє життя та в процесі підключає діда Панаса. А далі вже стрімко течуть оповіді з усього Закарпатського краю: про сусідів і переселенців та новини, які дійшли до них з усієї землі. Ну й звісно, між рядками, невпинно картає триклятих москалів.

Та ось бачу виклик Захара й забуваю про все інше. Миттю відповідаю:

– Де ти був так довго? Чому мовчиш? – це так вихована репортерка вітається з коханим чоловіком. Ну, що з баби візьмеш? А він щиро сміється й каже:

– Все добре, кицюню! Перемістилися ми трохи. Не ловило там. Але ж духопелу дали такого, що шайтани забудуть не скоро. У тебе щось термінове, то говори!

– Вау! А чому шайтани? Це щось новеньке, – чіпляюся до слова, а Він зітхає та знову намагається бути веселим:

– Прибився тут до нас з іншого взводу араб один. Він одружений на українці та вже має чотирьох дітей. Ось і пішов їх захищати. Каже, що в нього тепер дві батьківщини. І коли цю треба рятувати, він доповнив стрій, – слухаю Захара й розумію, що «прибився» це значить зі свого підрозділу вижив лише один. Мій любий такого не скаже, але я й сама не романи на роботі пишу та відчуваю його настрій через простір.

– Ясно. Що ж, татусю, лови новеньке відео. Твоя маленька квіточка вже ходить на своїх. Теща нещодавно скинула сенсацію, а я поспішаю передати тобі. Вітаю, Коханий!

Якийсь час Захар мовчить та я знаю, що з Ним діється. Зі мною таке було вранці. Всі нормальні люди на світі однакові, де б вони не були. Це коли бачать щось дуже зворушливе й неповторне, тоді навіть найсміливіші просто плачуть, щасливими й добрими слізьми! Я даю Йому час на слабкість, а потім чую:

– Дякую, мій Янголе! За все, за все, що ти робиш для мене у житті. Знаєш, я люблю свою матір, але коли ти стала мамою моєї доньки – це слово набуло такого особливого значення, яке неможливо передати. Потрібно швидше здихатися нечисті, повернутися й решту життя присвятити Тобі.

Весь світ залишається десь за обрієм, коли я чую як лагідно промовляє кожне слово мій Оберіг і єдине Кохання. І ніякі гучні прильоти, ні в нього, ні в мене над головою не можуть розірвати нашого надприродного єднання.

Розділ 23. Бумеранг

Сьогодні вночі у нас над головами було дуже гучно. Протиповітряна оборона працювала зовсім поруч і нищила вороже залізо, а воно все летіло й летіло...

Спочатку я традиційно ігнорувала наліт, так виказуючи рашистській нечисті свою зневагу. Та ось неподалік гахнуло, що шибки забриніли мов струни. Тоді я схопила ноутбук та з недобрими словами спустилася до підвалу.

Обійнявши обох діточок, Алла звично сиділа у старому кріслі й читала їм казки. Сергійко й Зоя не плакали, вони лише інстинктивно здригалися й таким чином демонстрували сволоті свій опір. А ще в нашому підвалі маленький Довжик організував майданчик під назвою «Дитячий світ».

Якось хлопчик знайшов у кутку стару скриню, а в ній купу наших з... Даруйте, ви вже зрозуміли чиї там були ляльки, кубики та купа м’яких іграшок. Тільки оту вони геть не цікавили й тому мої були засовані й старі, а у безмозкої - недоторкані.

Виходило, що десятирічна дитина, у підвалі чужого будинку, спромоглася створити для названої сестрички такий прекрасний затишок, що навіть дорослі жінки не могли без трепету поглядати туди. Але сьогодні дітки полишили іграшки на старому килимі й мужньо горнулися до мами.

Як почало світати, гамір дещо стих. Мабуть, у кацапні наразі закінчилося смертоносне залізяччя й вони подалися за новим. А ми вибралися нагору й кожен зайнявся своїми справами. Стомлені діти пішли в ліжечка трохи поспати, Алла взялася готувати сніданок, а я впорядкувати статтю, що встигла злісно накрапати у підвалі.

Руки самі набирали рядки, що поки геть не скидалися на цивілізований огляд подій. Зі мною це трапляється часто та зайве я повикидаю й зроблю: жорстко, дотепно, вправно. Саме таку характеристику дає моїм репортажам Горянин.