Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Десь через пів годинки після відбою зателефонувала Дарина Захарівна. Свекруха цікавилася: чи все у нас гаразд? Адже на масиві був приліт, з пожежею й пораненими. Медиків викликали на підмогу рятувальникам. Горів склад на околиці, за нашим гаєм і там постраждало кілька осіб.

Від її повідомлення всередині ще могутніше скипів невиліковний гнів та я запевнила свекруху, що з нами все в порядку. Потім поспілкувалася з Березою й своїм голосом Орест допоміг дещо опанувати злість. Він сказав, що вже ходить і скоро ми продовжимо працювати.

Далі наша невтомна господарочка покликала всіх снідати. Та не встигла я прожувати, як побачила виклик майора Голіка. Перепросила й миттю опинилася в себе, наче відчувала щось екстраординарне. Взагалі вести телефонні розмови за столом нам змалку забороняла мама.

– Вітаю, Вікторіє? – якось загадково, навіть піднесено для важкого ранку, промовив він.

– Доброго ранку, пане майоре! Хоч наші дні та ночі важко назвати добрими, а сьогодні геть поруч прилетіло. Та нащо я вам доповідаю? Слухаю уважно, що від мене необхідно? – з готовністю душити русню хоча б власними думками, кажу йому й чую:

– Я турбую, щоб повідомити важливу новину. З надійних джерел, що систематично надходять до нас з ворожої столиці, стало відомо про факт підриву одного автомобіля. Їх спецслужби звісно секретять втрати та рядові громадяни викладають стільки відео в мережу, що шифруватися марно. Отже, в передмісті москви, в одному з дворів Балашихи вранці в повітря злетів автомобіль такого собі працівника ФСБ Єремія Нєхлюдова...

Він зробив паузу, а мене наче громом вдарило й здалося, що на небі без дощу з'явилася веселка.

– Здохла ще одна вражина, пане майоре?  Прекрасно! – не приховую радощів та дійсно нагадую колючий пирій (як інколи кличе мене Береза).

– Не зовсім так. Докорінно відомо й не підлягає сумніву, що в авто не було власника, а от Катерина Нєхлюдова залишила цей світ втікачкою й зрадницею. Тут я повинен висловити співчуття родині Цимбалів, але здається Ви його не приймете, – спокійно подає інформацію розумний чоловік.

А я сиджу на ліжку й намагаюся дати раду емоціям та чесно відповідаю:

– Не прийму! Бог допоміг людям зробити вірну справу. Ясно, що працювали над знищенням ворога, а під роздачу потрапила та, що теж заслуговує на Божу кару. Вибачте, що виглядаю грішницею та Ви принесли мені зранку славну новину і відплату за горе моїх батьків. Дякую! Буду потрібна, я на зв'язку, – тепер розумію, що плачу.

– До побачення! – каже знайомий з різними життєвими ситуаціями професіонал та навіть він дивується моєму відвертому цинізму.

А в мені наразі вирують: гіркота з болем, а ще сум та гнів. Зненацька я наче потрапляю в минулий світ... Туди, де сестри безтурботно бігали садом, ховалися й сміялись та були ще рідні й малі.

Але тепер страшні й невідворотні зміни прийшли, розпорошивши журбу й хаос. Ворожа навала нищить міста і села та губить тисячі життів.

І знову мене переслідують запитання без відповіді. Навіщо було відбирати у працьовитих людей родини й дім? Хіба у сволоти не було нагальних справ на своїй землі? Там же всього робити, не переробити! Чому не привести до ладу ті страшні хатки, котрі вони гордо називають «ізбами»? Або прокласти дороги, замість бовтатися серед тисяч кілометрів багнюки на занедбаних територіях? Ні, їх принесло до наших квітучих садів, щоб нищити красу. Ганьбитися й красти прості побутові речі, бо їх промисловість зайнята лише створенням продукції для вбивств.

А безмозкій дівчинці Каті, котра від народження мала все необхідне у житті, чомусь захотілося до них? Вона ж зрадила найголовніше - любов рідних людей. А тепер лежить десь у мішку, зібрана зі шматків посеред москальського двору. І це в кращому разі. Хто знає, може вони викидають таких собакам чи на смітник? Я не здивуюся та мені байдуже.

Ось тільки як про цю новину повідомити батьків? Вони ж і досі сподіваються на повернення дурисвітки. Звісно для мами з татом це буде велике горе. Добре, що хоч про її ниций задум з моїм викраденням вони нічого не знають, а я ні за що не розповім! Хіба колись згадаю про ту пригоду Захару та поки просто перегорну сторінку й піду вперед, залишивши минуле позаду.

Розділ 24. Поранення

Довго чи коротко та ми з Березою оговталися від зустрічі з ворогом на теренах рідного міста й життя закрутилося серед нових репортажів.

Кому-кому, а Оресту я відразу розповіла новину, яку сама (грішниця) вважала закономірною. Я цінувала розум свого вчителя й прохала поради: як краще донести батькам звістку про смерть дочки?

Знаєте, що сказала людина, що втратила найдорожчих? «Ніяк не казати. Нехай живуть своїм життям, аж доки воно само не вилізе колись. Це моя думка. Вибачай!» Наразі я слово в слово процитувала Горянина і вкотре зрозуміла, що ми справжні напарники й однодумці.

З почутого зробила висновок, що Захару наразі також не треба знати про смерть відомої йому приблуди з родини Цимбалів. І життя попрямувало далі якось занадто гладко.

Через героїчну битву з ДРГ на Голосієві, керівництво студії частіше давало в ефір наші ексклюзивні репортажі та це не означало, що ми боремося за рейтинг. Просто впевнено виконуємо свої обов’язки на інформаційному фронті й б’ємо ворога, як каже мій татко: гострим і влучним словом.