Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

До речі, тата перевели на інший напрямок міської оборони, адже він міг підказати необстріляним хлопцям багато мудрого. На фронт його не брали через надокучливий біль у старіючій спині. На полі, в бліндажі з повною амуніцією, він міг стати легкою здобиччю для падлюк, а в рідному місті - допомагав як міг.

Та й мама не кидала слів на вітер і вже навчила дитину Сторожуків говорити «мама й тато», «баба та дід». Крім того, на відео Єва ганяла кіз діда Панаса так, що бідолашні тікали від стрімкої малечі, що було духу... Життя тривало!

Та приходить момент, коли воно нагадує, що дуже картате. І серед складних та звитяжних днів, завжди чатує небезпека. Звісно, я маю на увазі військові справи українських козаків.

Коли б я була геть дурна й забобонна, то вважала наступні події відплатою небіжчиці Катрі за мою неповагу до неї. Але насправді Захар Сторожук з побратимами знаходився в такому пеклі, що навіть розумний підхід до ратної справи та молитви рідних бувають марні.

Цього разу ми чекали звістки від нашого дорогого воїна вже понад шість діб. Тільки в мережі висіла страшна й порожня тиша. Тепер про неї знали всі: свекруха, мої батьки й Орест Береза. Та від колективного чекання легше не ставало й тоді, в розпачі, я нахабно попрохала допомоги у майора Голіка.

Він пообіцяв розібратися в ситуації. Наче службі безпеки більше нічого робити, як шукати нашу рідну людину? Та пройшло лише кілька годин і система пошуку спрацювала точно й оперативно. Майор коротко повідомив, що сержант Захар Сторожук живий, але тяжкопоранений і доправлений у Дніпровський госпіталь.

У спекотному бою загинуло немало славних козаків, а Він отримав важке мінно-вибухове поранення. Кажуть, парамедики витягли мого Коханого фактично з-під землі. На той момент він був мало схожий на живого та ці люди звикли до страхіть війни.

Все, що стосується моїх подальших дій розповідати немає жодного сенсу. Я кинула до шкільного ранця змінну білизну, парасольку й кофтину. Взяла трішки готівки й попрямувала на вокзал. Орест мене зрозумів та відпустив без слів. А що скаже на студії, я не питала.

На перекладних, геть не думаючи про сон чи страх, я опинилася у Дніпрі. Господи! Скільки життів рятували тепер незламні воїни добра, яких раніше я недолюблювала. Звісно я кажу про медиків. Тільки тоді, коли горе змушує думати тверезо - починаєш цінувати їх невтомну й героїчну звитягу.

В госпіталі Захару вже надали першу операційну допомогу. Він дихав, але знаходився у глибокій комі. Таким побачила я того, хто до цієї ненависної війни був красивим, веселим і щасливим хлопцем. Будь прокляті всі, хто несе відповідальність за смерть та каліцтва наших незламних бійців! Тільки прокляттями тепер моє життя не обмежиться. Я повинна стати Йому всім, як колись Він був для мене.

Знову зателефонувала Горянину й розповіла страшні новини. Та він не злякався, не послав і не запитав: хто тепер буде допомагати йому з репортажами? Навпаки сказав, що відкриє рахунок і буде регулярно подавати в ефір номер картки, аби створити джерело допомоги Захару Сторожуку. А ще пообіцяв, що сам поїде до матері воїна й повідомить гірку вість та перепросить за мою неврівноважену поведінку. Мається на увазі, що я забула про всіх і попхалася до Дніпра, не сказавши їй ані слова. Думала лише про одне: бути поруч з Ним!

Та наше буття то не американське кіно, де показують окремі палати та рідних, що цілодобово підтримують поранених. Наш військовий шпиталь просто кипів невтомною тяжкою працею й після моєї істерики, лікар в щілинку продемонстрував жахливу картину-підтвердження, що Захар дійсно у них. Потім передав мене до рук якоїсь медсестри, аби привела до тями ваткою з аміаком.

Далі я сиділа десь у кутку й більше не бачила людей, що снували коридором. Весь світ огорнула пітьма й страхітлива картина мого безпорадного Коханого, до якого мені не дістатись. Ось тоді я й згадала про свою настирливу свекруху-медика, що зможе віднайти спільну мову з колегами та зателефонувала їй.

Не знаю скільки часу я просиділа, мов приморожена й мовчки пускала сльози. Якось лікар, що категорично відмовив мені бути біля чоловіка, пробігаючи повз зупинився й сповістив, що Захару зробили другу успішну операцію, під час якої з нього дістали ще кілька осколків. Та мені тут робити нічого і краще йти «відпочивати». Якби я могла сміятися, то розсміялась би!

Коли до мене підійшла Дарина Захарівна, я її не впізнала. Пізніше вона розповідала, що я була схожа на погаслу свічку, яка більше не жевріє у пітьмі. Може це тому, що я нічого не їла? Випила пляшку води та більше нічого не хотіла. Не знаю, куди поділась моя сміливість столичної журналістки й мами маленької доньки? Ще трохи і я забула б як ходити? Та жінка, в якої давно помер чоловік і самотужки виростила сміливого й чарівного сина не образилася на мене, обійняла й запевнила, що разом у нас все вийде.

– Мамо, як мені жити далі? Він в невідомості, між життям і смертю, а оці навіть не дозволяють бути поруч? – задихалась я від сліз в її обіймах.

А Дарина Захарівна попестила мене по спині й відповіла наступне:

– Знаєш, доню, жінка це така істота, що в муках приводить на світ нових людей. А тому вміє, за необхідності, тамувати нестерпний біль. І нам нічого не залишається, як терпіти й чекати та не заважати цьому героїчному закладу рятувати бійців. Ходімо, я тебе десь погодую.

– Я нікуди не піду. Буду чекати поки вони не скажуть, що Захарчик житиме, – поводилась я наче п'ятирічна дитина, а не дружина воїна, що славно боровся з ворогами, а тепер так само сміливо протистоїть пораненню.

– Підеш! У тебе обов'язок перед Ним і дитинкою. Тому ноги в руки й пішли. Я також зголодніла. Бачила тут внизу якесь кафе. Підкріпимося й прийдемо говорити з їхніми світилами. Дуже хочу почути думку місцевих лікарів про стан бійця, якого народила.

І ми пішли. Виконуючи накази свекрухи я наче знаходилася поруч з Ним, адже у Дарини Захарівни точно присутня незламна сила й щирість Сторожуків.

Розділ 25. Чекання

У підсумку біля медичного закладу ми протовклися вже два дні. Червневі ночі короткі й теплі, а тому дві вперті жінки залишилися ночувати в парку, під зорями. Вранці Дарина Захарівна вмилася з фонтанчика, попила води й пішла дізнатися про сина. Та лікарі нічого нового не додали, хіба сказали, що стан тяжкопораненого стабільний і це також позитив.