Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Розділ 22. Дякую, янголе

До поліклініки я пішла лише тоді, коли більш-менш нормально почала ставати на ногу. Розтяги така набридлива штука, що відразу не здихатися, але звикнути можна. Тільки приховати щось від лікарки Сторожук - справа марна. Після традиційних обнімашок, свекруха суворо запитала:

– З ногою що?

– Нічого, мамо. Все добре, – наче пійманий на капості кіт, закрутилася на місці невістка.

– Ану, знімай кросівки. Я подивлюся на те «все добре», – наказала вона і я покірно виконала.

– Де це ти так невдало стала? Від прильоту втікали? Інші травми є, показуй! – турботливо командує Дарина Захарівна.

– Лікарю, будь ласка, припиніть! Немає інших травм. То я до об'єктива прикипіла та не помітила ямку, незграба. Ось ногу й підвернула, – як добре, що ми з Березою не настільки відомі, щоб нас по ящику показували. Та й ніколи лікарці Сторожук до нього заглядати.

– Добре. Пішли на знімок, – вчепилася вона в мою руку, але я також не подарунок і миттю дістала з кишені телефон.

– Якщо не припините, я поскаржуся на свавілля Захару. А ще в мене є для бабусі сюрприз! – застосовую подвійний шантаж і жінка дивиться на мене з любов’ю та хитає досвідченою головою:

– Завжди знала, що в тобі найбільше подобається синові. Оця твоя непримиренна боротьба та захист власних переконань. Ну, добре. Ніжка дійсно має непоганий вигляд. Але треба ще підлікувати. Я дам гарний гель. І, будь ласка, не будь такою стрімкою. Пам’ятай, що ти мама. То який сюрприз? Давай! – загорілися очі молодої бабусі.

І я відкрила на екрані неймовірне дійство. Вдалині від батьків, доглянута щирою турботою другої бабусі й прадіда, наша Єва зіп’ялася на ніжки! Вона ще так кумедно та обережно падала на всі чотири «лапки», але потім весело посміхалася й знову вставала, щоб вперто тупцяти вперед.

Дві матері дивилися на це диво й обидві плакали. Як би ми хотіли бачити подібні миті на власні очі! А ще аби її сміливий тато був не під ворожим вогнем, а поруч. Тоді б Він підкинув на руках своє творіння й вигукнув щасливо: «Моя донечка вже ходить!»

Від таких думок всередині щось безжально запалахкотіло та я спробувала відвернути сум іншими записами. Ми пораділи вдвох всьому, що маємо, не торкаючись болючих тем.

Дисциплінована медикиня не діставала сина-воїна, але коли телефонувала, звісно милувалася ним хоча б протягом кількох хвилин. І сержант Сторожук, відбиваючи з побратимами наступну атаку нечисті точно знав, що його неможливо перемогти. Такої броні не роблять у жодній країні світу чи навіть десь у космосі. Вона називається ЛЮБОВ’Ю рідних людей і тому нездоланна.

Я вийшла на вулицю. Сіла в затінку під каштаном і спробувала дихати спокійно, але не виходило. Цей біль від розлуки з родиною не стихає ні на мить та розриває на шматки... А що тоді казати тим, у кого родини вже немає?

Господи, я ж обіцяла зайти до Ореста! А побачила як ходить моя дитинка і про все на світі забула. Без свого суворого керівника якась зовсім неорганізована стала. Та й на студії, де я обіймаю тимчасову вакансію, виходить загуляла. Штатний репортер добровольцем пішов на фронт, ось мене на його місце і взяли. Зарплатня невисока, зате перша і власна.

Якби це були мирні часи, звісно родина привітала б, але до щирих вітань ще треба дожити. Їх у нас зібралося дуже багато. Донечці на відстані виповнився один рік. Та й мій день народження пройшов не як завжди. Раніше Захар викидав щось геть надзвичайне.

Може для когось кульки-сердечка, що линуть до неба з написом: «Моїй Коханій в день народження» нічогісінько не означають? Чи купа волошок з маками, розсипаних доріжкою до води, а потім плавання вдвох на озері під місячним сяйвом... Для мене все це було неймовірним і особливим! Феєрверків не замовляв ніколи. Та як дивився прямо в очі й шепотів: «Моя ненаглядна, з кожним роком все прекрасніша», вже не треба було вогнів у небі, вони й так розквітали в мені.

Все, закінчую ці ностальгічні стинання та йду займатися справами, бо діло стоїть, а розум з голови невпинно витікає.

Вдома з Аллою зібрали для Ореста смачненького. Свіжі овочі з нашої теплички, від легкої руки друзів-переселенців, виросли такі запашні! Наваристий бульйон та вівсяне печиво від Охтирської майстрині розносили кухнею чарівні аромати.

Я розуміла, що цей набір Березі необхідний для швидшого одужання, але точно знала, що домашні лотки наповнені дбайливими жіночими руками, викличуть у вдівця душевні муки, подібні тим про які я щойно переповідала.

Не знаю, чи є взагалі тепер хтось, у кого не горить всередині той нестерпний біль? І неважливо за розбитим домом чи життям; чи за людьми, яким більше ніколи не скажеш: «Ти виросла» або «Кохаю...»

Та Береза вже трішки оклигав і сидів на ліжку. Від дивної забутої уваги він якось знітився й щиро дякував мені. А далі зателефонував на студію й попрохав, щоб нас ще кілька днів не чіпали.