IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

президії Народної Скупштини (парламенту) Боснії і Герцеґовини. Крім цього, він багато подорожує у складі державних делегацій: відвідує з візитами Китай, Францію, Польщу, Болгарію і Совєтський Союз (в рамках туру «країною рад» навідується й до Києва). Андрич стає одним із найбільш впізнаваних облич істеблішменту нової комуністичної держави, і цілком закономірно в 1954 році свою лояльність до влади й персонально до Тіто закріплює вступом у Комуністичну партію Юґославії.

Цей 1954-й рік важливий ще однією подією — саме тоді в Юґославії виходить «Проклятий двір», ще один із великих романів Андрича, хоча цього разу, на відміну від «Мосту на Дрині» і «Травницької хроніки», йшлося насамперед не про обсяг. Адже «Проклятий двір» — це найменший роман Андрича, але критики одразу після виходу нарекли його одним із найкращих. Звучали порівняння з досконалим ювелірним виробом, філігранно відточеним і навіть під мікроскопом ідеальним. Бо Іво Андричу вдалося в невеликій прозовій формі відкрити велику епічну силу, показати століття й характери, сутичку Орієнту і Заходу, занепад колись усесильної імперії, при цьому так вправно перемикаючи фокус нарації, що кожен читач цього роману відчуває себе зачарованим.

В основу «Проклятого двору» лягла реальна історична біографія Джем-султана. Але, крім цієї, основної теми, це ще й роман про самотність, про відчуття власної інакшості серед ворожого світу, одвічна притча про суперництво двох братів; не менш важливою є й тема боротьби цивілізацій Заходу і Сходу (знову двох братів?), історія агонії Османської імперії та вигаданий сюжет про пригоди боснійського монаха-францисканця у царгородській в’язниці. Частина дослідників, що аналізували філософську концепцію роману, роблять ще радикальніший висновок: це роман про те, що будь-яке життя є тюрмою і ми насправді не можемо віддалитися від заздалегідь приготованої для нас ролі (як Чаміл не зміг покинути своє життя й епоху, щоб прожити долю султана Джема). Навіть чергування назв міста — Царгород і Стамбул — має під собою глибоку авторську концепцію, бо все в цьому романі наділене подвійним дном і подвійним значенням, кожна деталь є символом, через який можна відкрити ще одну лінію інтерпретації тексту.

Та справжнім дивом є не тільки тематичне багатство цього невеличкого роману — найбільше вражає його архітектоніка, структура розповідних кіл, що накладаються одне на одне. Ми слухаємо історію молодого ченця про його покійного наставника, а вже за мить опиняємося в історії монаха, який потрапив у стамбульську тюрму, щоб за кілька сторінок пірнути у вулички Смирни й зустріти дивакуватого юнака, який закохався в грекиню, а за наступним поворотом фабули пірнути на кілька століть углиб історії й дізнатися про сутичку братів Джема і Баязида. Композиційна довершеність цих оповідей немов затягує нас у вир, і десь посеред книжки ми вже й не розуміємо, про що насправді цей роман і хто в ньому є головним героєм, — це відчуття літературного запаморочення в голові, мов під час танцю дервіша, який поринає в транс. У «Проклятому дворі» особливо відчутно, що авторові близька орієнтальна стилістика, ми чуємо тут відлуння безкінечних східних казок, але водночас бачимо ознаки роману типово західного — наприклад, холодний і раціональний психологічний аналіз героїв. Цей роман блискуче демонструє, що Андрич у своїй творчості інтуїтивно зумів поєднати найкращі літературні традиції Сходу і Заходу. Так писати міг тільки уродженець Боснії.

«Проклятий двір» був перлиною в доробку автора, але інші його книжки, в тому числі поезія й есеїстичні замітки, також здобували захоплену читацьку рецепцію, і завдяки цьому в середині 50-х років Іво Андрич стає якщо не всесвітньо, то принаймні всеєвропейськи відомим письменником. Його романи перекладаються на основні мови континенту і один за одним виходять французькою, російською, польською, болгарською, румунською. На батьківщині не просто кожна нова книжка, а кожне нове оповідання стає значимою культурною подією, яку обговорюють і аналізують на вулиці і в університетах.

Тоді ж — у 1956 і 1957 роках — Іво Андрич отримує й перші українські переклади своїх творів. Вони мають цікаву історію, що також досить яскраво характеризує ту епоху: талановитий закарпатський письменник і перекладач Семен Панько освіту здобував у Будапешті, де й познайомився з вихідцями з інших окраїн колишньої Дунайської імперії, в тому числі з сербами й хорватами, від яких навчився сербохорватської (так її тоді називали) мови. Після Другої світової війни й приєднання Закарпаття до України Семен Панько починає активно публікуватися як оригінальний письменник і перекладач. Смерть Сталіна означає кінець затяжної кризи в совєтсько-юґославських стосунках, і з першими ознаками відлиги в «країні рад» знову починають перекладати юґославських письменників. Панькові випадає приємність перекласти Іво Андрича — на той час ще не відомого в Україні автора. Ось так, завдяки політичному «потеплінню», культові романи «Міст на Дрині» й «Проклятий двір» виходять українською за п’ять років до вручення Андричу Нобелівської премії! Варто відзначити високий естетичний рівень цих перекладів і висловити жаль, що з 1956 року «Проклятий двір» в Україні не перевидавався (після вручення «буржуазної» Нобелівки Андрич в республіках СРСР став небажаним автором).

Та повернімося до Андрича. Цього разу до його непублічного, приватного життя. Здобувши славу й суспільне визнання, Іво не мав одного — щастя і сімейного затишку. Хоча на всіх етапах свого життя він мав доволі активні й різноманітні стосунки з жінками, йому судилося аж до старості залишатися холостяком. Деякі його романи з жінками були бурхливими й короткими, часом навіть лунали звинувачення про адюльтер і любовні трикутники; натомість з іншими жінками він підтримував стосунки довжиною в роки, але переважно платонічні й епістолярні (про його любов у листах можна б написати окремий роман!). Одні вважали, що він не одружується, оскільки боїться, що це заважатиме його творчості, інші ж пліткували, що його вимоги занадто високі і любить насправді він тільки себе самого.

Та була одна жінка, яку Іво Андрич любив довгі десятиліття — Міліца Йованович (Бабич). То була нещасна любов, бо Міліца була заміжньою й любила свого чоловіка Ненада. Але водночас дуже тепло, ніжно, з любов’ю ставилася до Андрича. Цей любовний трикутник проіснував як мінімум двадцять років, бо ще в середині 30-х Андрич забирає Ненада з собою на роботу в Посольство в Берліні, а злі язики плещуть, що все це тільки для того, щоб і Міліца була поруч. Хай там як, а Іво Андрич був людиною винятково шляхетних манер і ніколи не дозволив собі переступити поріг і зруйнувати чужу сім’ю. Навпаки, навіть у лихоліття Другої світової, коли Ненад потрапив у концтабір, Іво Андрич підтримував Міліцу і всіляко сприяв звільненню її чоловіка.

Стати