IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

Німці арештовують чимало відомих польських письменників та інтелектуалів, і тих, кому пощастило вижити — відправляють у концтабори. Посол Королівства Юґославія в Берліні Іво Андрич використовує всі свої зв’язки і вплив, щоб врятувати бодай кількох видатних поляків. Ясна річ, це помічають і в Берліні, і в Белґраді, тому надалі чимало важливих політичних контактів між Юґославію й Третім Райхом відбуваються за спиною «неблагонадійного» посла.

Перші два роки війни Іво Андрич проводить у Берліні, стаючи мимовільним свідком злочинів і шовіністичної політики Гітлера. На початку 1941 року, відчуваючи, що король Юґославії прагне не просто порозуміння, а й союзу з нацистами, письменник пише заяву на звільнення, але в Белґраді йому відмовляють. Тому 25 березня 1941 року Іво Андрич у складі офіційної делегації Юґославії був присутнім на підписанні договору про приєднання його батьківщини до Троїстого пакту «країн Осі»: Німеччини, Італії та Японії. Цей договір викликав масові протести в Юґославії, і вже через два дні відбувся державний переворот, що скинув профашистську владу. Це обурило Гітлера, який наказав 6 квітня (до речі, це був православний Великдень, а операція бомбардування Белґрада називалася «Страшний суд») розпочати воєнний напад на Юґославію і за лічені дні окупував країну.

Ясна річ, після початку війни з Юґославією Іво Андрич не міг більше залишатися в Берліні. Німці пропонують йому виїхати у безпечну Швайцарію, але тільки самому, без персоналу посольства. Андрич відмовляється, після чого разом зі своїми підопічними та їхніми родинами вирушає на батьківщину, в окупований Белґрад. В листопаді того ж року його відправляють на пенсію, але від пенсії колабораційної юґославської влади він відмовляється; на пропозицію підписати Заклик до сербського народу, в якому засуджувався опір окупантам, також відповідає відмовою. Колишній впливовий державний чиновник живе в бідності й відчутті постійної небезпеки, знімає кімнату в знайомого адвоката й не з’являється на публіці. Більше того, письменник забороняє друкувати й передруковувати свої твори під час окупації. Пізніше, вже після закінчення війни, Андрич запише в своєму приватному щоденнику: «Німці й Німеччина! Це найбільша мука мого життя, злам, який у житті людини може значити або точку неповернення, або смерть. Це проблема, від якої Європа хворітиме ще сто і п’ятдесят років. Але навіть тоді я не бачу рішення».

1942-й, 43-й і 44-й роки, роки війни, небезпеки, голоду і холоду, стали найбільш плідними у творчій біографії Іво Андрича. Таке враження, ніби літературна пружина, яку півтора десятиліття затискала іпостась Андрича-дипломата, враз вистрелила й дозволила його таланту відкритися на повну. Саме протягом цих років, зокрема переломного 1944-го року, Іво Андрич один за одним пише свої шедеври — романи «Травницька хроніка», «Міст на Дрині» та «Панянка». Така інтенсивна творча праця стає його порятунком, дозволяє не зламатися і не збожеволіти в найстрашніші дні Другої світової війни. Важливо наголосити, що в ті роки Іво Андрич навіть не міг сподіватися, що ці романи колись надрукують, не кажучи вже про абсолютно фантастичну на той час думку про можливе нагородження письменника Нобелівською премією з літератури.

Нарешті війна закінчується і, здавалось би, Андрич зможе видихнути з полегкістю й зажити повноцінним життям, але небезпека не минає: до влади в Юґославії приходять комуністи, для яких постать колишнього королівського посла в нацистському Берліні більш ніж підозріла. Врятувавшись від нацизму, Андричу доводиться захищатися від комунізму. Його рятують бездоганна репутація порядної людини, справжнього патріота, гучна слава видатного літератора, якого на той час знають уже не тільки в Юґославії, і те, за що раніше він сидів у в’язниці — членство в радикально-революційній «Молодій Боснії».

Постать Іво Андрича — видатного письменника і знаного в Європі дипломата — була занадто помітною й важливою, щоб таку людину просто розстріляти (як то юґославські комуністи зробили з частиною своїх супротивників одразу ж після приходу до влади). Комуністичний лідер Юґославії Йосип Броз Тіто боровся за міжнародне визнання своєї влади, намагався переконати світ у своїй цивілізованості й прагненні встановити законний порядок, а знищення Андрича могло поставити жирний хрест на репутації нового режиму. Словом, Андричу пощастило.

Згодом він навіть пояснював, що все життя чекав на щось подібне: народжений у злиднях, мріяв про соціальну справедливість, а ідеалом завжди бачив державу, в якій усі будуть рівні — незалежно від національності й походження. Сьогодні це, либонь, звучить досить лукаво, але варто нагадати, що в часи Андричевого дитинства і юності соціалістичні/комуністичні ідеї й справді здавалися прекрасними і революційними; в них не тільки вірили — за них помирали. І членство в «Молодій Боснії» доводить, що Іво Андрич таки не лукавив.

Після закінчення Другої світової війни відбувається ще одна зміна, коріння якої сягає ще в юні роки Андрича. У новій атеїстичній комуністичній державі Андрич делікатно відрікається від католицизму (і релігійності взагалі), таким чином віддаляючись і від своєї хорватськосьті. Іво Андрич ніколи не був надмірно релігійною людиною, релігія для нього завжди була радше філософією й частиною історії культури, але під час війни він став свідком того, як Католицька церква Хорватії фактично підтримувала пронацистську владу і не намагалася зупинити геноцид сербів і ромів у НДХ. Більше того, після війни у різноманітних анкетах Іво Андрич записував себе сербом, а книжки видавав кирилицею. Зовні це може здаватися якоюсь радикальною зміною, проте насправді така позиція всього лиш ілюструє Андрича насамперед як боснійця — людину плинної ідентичності, вихідця з пограниччя культур і релігій, який сама може обрати собі національність. Інший приклад такого ж уродженця Боснії — Емір Кустуріца, ім’я якого чітко сигналізує про мусульманство його родини, але сам він вибрав собі інший шлях і став фанатичним православним і шовіністичним сербом. О Босніє!

У новій політичній реальності Іво Андрич нарешті забуває про кар’єру чиновника і таким чином стає повноцінним професійним письменником, публічним інтелектуалом, який живе з власної творчості. Одразу ж після війни у Белґраді виходять романи «Міст на Дрині», «Травницька хроніка» і «Панянка». Ці видання збирають хвилю захоплених рецензій і перетворюють Андрича на одного з найголовніших письменників Юґославії. Він пише колонки для провідних газет, виступає на телебаченні й радіо, читає лекції в головних університетах країни, проводить творчі зустрічі й бере участь у фестивалях. Але така швидка й гучна слава тягне за собою ще один наслідок — потребу виконувати публічні функції у новій державі.

А їх на письменника повісили безліч: уже в 1945 році він стає головою Союзу письменників Юґославії і заступником голови Товариства культурної співпраці Юґославії і СРСР; наступного року стає постійним членом Академії наук і мистецтв, а в 1947-му — членом