IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

«Проклятий двір» — один із найкращих і найвідоміших романів Нобелівського лауреата з літератури Іво Андрича. Цей роман побудовано за принципом «історія в історії», що дозволило письменнику поєднати одразу кілька оповідей. Одна з них відбувається на початку минулого століття в стамбульській тюрмі, куди лиха доля закинула монаха-францисканця з Боснії. Інша ж історія сягає XV століття і оповідає про реальну долю Джем-султана, який бореться за владу зі своїм братом Баязидом ІІ. Попри напружений сюжет, це ще й філософський роман, у якому притча про братів-суперників переростає в роздум про сутичку романтичного й прагматичного начал, а «проклятим двором» стає не тільки тюремне подвір’я, а й саме людське життя.

Іво Андрич

Проклятий двір

УДК 82-3+821.163.41

А 65

Андрич, Іво

Проклятий двір : роман / Іво Андрич; пер. із серб. Андрія Любки. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2020. — 136 с.

ISBN 978-617-614-310-9

Ова књига је штампана уз финансијску помоћ Министарства културе и информисања Републике Србије.

Ця книга видана за фінансової підтримки Міністерства культури та інформування Республіки Сербії.

Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

ISBN 978-617-614-310-9

Перекладено за виданням:

Andrić, Ivo. Romani. PROKLETA AVLIJA. — Beograd, Laguna, 2014. — 768 str.

All rights reserved:

© The Ivo Andrić Foundation, Beograd, SERBIA

© Книги — ХХІ, 2020, видання українською мовою

© Андрій Любка, 2020, переклад

© Анна Стьопіна, 2020, обкладинка

Усі права застережено

Зима, снігу намело аж до хатніх дверей, він приховав реальні обриси і всьому надав одного кольору й вигляду. Під цією білістю зник і маленький цвинтар, на якому лише найвищі хрести стримлять із глибокого снігу. Тут видніються сліди вузької стежки на незайманому снігу; стежку витоптали вчора під час похорону фра Петара. Вкінці ця тоненька стежина закручується неправильним колом, а сніг довкруж неї рум’яниться кольором розквашеної глини, і все це скидається на свіжу рану посеред суцільної білосніжності, що тягнеться скільки око сягає і непримітно губиться в сивій пустелі неба, все ще вагітного снігом.

Усе це видно з вікна келії фра Петара. Білість зовнішнього світу змішується тут із дрімливими сутінками, що панують у келії, а тиша гармонійно співживе з тихим шумом його численних годинників, які все ще працюють, хоча деякі, незаведені, вже й зупинилися. Тишу порушує лише приглушена суперечка двох ченців, які в сусідній порожній келії складають список речей, що залишилися після фра Петара.

Старий чернець Мійо Йосич бурчить щось нерозбірливе. Це відголосок його колишніх спорів із покійним фра Петаром, що — як «відомий годинникар, зброяр та механік» — пристрасно збирав усілякий інструмент, витрачаючи на нього монастирські гроші, і ревно оберігав його від сторонніх. Потім він голосно сварить молодого фра Растислава, який пропонує накласти піч, щоб не здійснювати перепис у студеній кімнаті.

— Що за жалюгідна молодь! Усі ви, молоді, такі — мерзлякуваті, як панночки. Треба йому теплу кімнату! Наче мало клали й топили цієї зими!

Тут старому, мабуть, пригадалося, що цим він докоряє покійнику, над яким ще й земля не зляглася, і він прикусив язика, але одразу ж продовжив картати хлопця.

— Я завжди казав: ти не Растислав, а Растивпав! Навіть ім’я твоє, хлопче, нічого доброго не віщує. Допоки монахів було звати фра Марко, фра Мійо, фра Іво — і часи були добрі, а ви тепер берете імена з романів чи ще казна-звідки, і от маєш — як не фра Растислав, то фра Воїслав чи фра Бранимир. Так і живемо.

Молодий чернець відмахується рукою від цих кпинів і докорів, які чув уже сто разів і ще бозна-скільки буде змушений слухати. А робота продовжується.

Люди, що переписують спадщину небіжчика, який ще два дні тому був тут, живий, як і вони тепер, виглядають якось по-особливому. Вони — представники переможного життя, що йде своїм шляхом і за своїми потребами. Але це не звитяжні переможці. Їхня заслуга лише в тому, що пережили покійника. І коли людина дивиться на них ось так збоку, то виглядають вони трохи як грабіжники, але грабіжники, яким гарантовано безкарність і які знають, що власник не може повернутися і заскочити їх на гарячому. Вони, звісно, не є такими, але чимось таких нагадують.

— Пиши далі, — чутно грубий голос старого монаха, — пиши: «одні кліщі великі, крицеві. Одна штука».

І так усе по черзі, інструмент за інструментом, а вкінці кожен записаний предмет тупо грюкає, кинутий на купу інших скиданих інструментів, що лежать на малому дубовому верстаті фра Петара.

Коли людина так їх слухає й розглядає, все в ній мимоволі повертається від життя до смерті, від тих, які рахують і привласнюють, до того, хто все згубив і кому більше нічого не треба, бо і його самого вже нема.

* * *

Ще три дні тому на широкій ліжниці, з якої вже зникли сінник і простирадло, а залишилися тільки голі дошки, лежав або ж сидів фра Петар — і розповідав. І тепер, дивлячись на його засніжену могилу, молодий чернець насправді думає про ті розповіді. І хочеться йому втретє і навіть учетверте сказати, як гарно фра умів розповідати. Але цього він сказати не може.

В останні тижні фра багато й часто розповідав про своє колишнє перебування в Царгороді. То було давно. З огляду на свої важливі й заплутані справи братія вирядила у Стамбул фра Тадію Остоїча, ексдефінітора, ексґвардіана («Він увесь був із цих ексів!»), людину повільну й статечну і закохану в цю свою повільність і статечність. Він знав говорити по-турецькому (повільно й статечно), але читати й писати не вмів. Через це й дали йому в супровідники фра Петара — як людину, що знала турецьку грамоту.

Майже рік вони прожили в Царгороді, витратили все, що привезли з собою, вже й у борги залізли, а нічого так і не владнали. Все через халепу, що спіткала Богу духа винного фра Петара внаслідок божевільного збігу обставин у ті прикрі часи, коли влада вже не розрізнює безневинних від злочинців.

Невдовзі після їхнього приїзду трапилося так, що поліція перехопила лист, адресований австрійському інтернунцієві в Царгороді. То було розлоге донесення про становище церкви в Албанії, про переслідування священників та вірників. Кур’єрові вдалося втекти. Оскільки в той час не було інших монахів, які б прибули з тих країв до Царгорода, турецька поліція, керуючись якоюсь своєю логікою, заарештувала фра Петара. Два місяці він пронидів у в’язниці «під слідством», хоча його ніхто як слід і не допитував.

Про ті два місяці, проведені у стамбульській слідчій в’язниці, фра Петар розповідав більше і краще, ніж про все решту. Розповідав з паузами, уривчасто, як може розповідати важкохвора людина, що намагається не показати співрозмовнику ані свій фізичний біль, ані часті думки про власну смерть. Ці уривки не завжди точно й послідовно накладалися один на одного. Він часто, починаючи