Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

а за півроку по тому поставили надгробок. Чорний. Такий вже мій Файко: хоче, щоб його брат вирізнявся серед інших. Поміж тисячі білих надгробків на кладовищі Баре чорних не набереться й десятка. Один із них — мій. Над могилою, повною каміння. Салко. Мене так назвали на честь дядька, що помер молодим. Він був хороший, у співжитті з людьми додержував звичаю, а перед Богом був менший від просинки. У мечеті ніколи не сідав у перший ряд, завжди пропускав інших перед себе, а сам займав місце, яке вже лишиться. Тільки одного дня йому кров пішла горлом і не хотіла спинятися. Кажуть, він усе старався, щоб вона не пролилась на килими. Більше журився, що зіпсував людям неділю, ніж що дух випускає. Таке розповідали про дядька Салко. Дали мені його ім’я, щоб я був на нього схожий.

А чи був схожий, про це не мені судити. Нехай про те люди скажуть.

Моє ім’я Ісмет Чаякович, але всі кличуть мене Ісма. Я приїхав з Мостара п’ятдесят сьомого року, мені тоді щойно виповнилося двадцять, і я розтягував слова так, як у нас розтягують, відколи Бог сотворив сонце й камінь, і не міг сприйняти отого сараєвського: «Ісмете, Ісмооо!». Те «оооо», брате, було для мене так само, як коли б мене звали Гівно. Тому я від початку й казав усім, що звуся Ісма. Так, їм було дивно, але потроху звикли, і дотепер ніхто мене інакше й не називає. Думаю, я єдиний Ісма у цілому Сараєві. Напиши це ім’я на конверті — й кожен листоноша знатиме, кому його адресовано.

А Салко я знаю, відколи він ще був отакісінький. Тонкі губи, великі чорні очі, а обличчя таке бліде, наче сонце на нього й не світило ніколи. Таким був змалку. Не бавився з іншими дітьми, та й дорослим не особливо до душі був. Знаєш, буває, коли влітку зненацька рине злива, жінки вискакують у двір знімати білизну, а чоловіки хапають дітлахів і закидають до хати. Салко завжди залишали до останнього, ніби й не дуже шкода, якщо він намокне. Тяжко таке говорити, але мені здається, що його навіть рідна мати не надто любила. Завжди більше упадала коло його брата й сестри, сиділа над ними, коли ті хворіли, переживала, як їм ведеться у школі. Салко був для неї якось між іншим. Якби не це, може, з ним усе добре вийшло б. А може, й ні.

Коли треба було переходити до середньої школи, Салко заявив, що не піде. Мати знизала плечима, батькові було байдуже. Головне, щоб Файко і Санела пішли правильним шляхом, а про молодшого вони вже якось подбають. У той час Файко саме закінчував гімназію, а сестра їхня щойно вступила до університету, на економічний факультет. Старий був задоволений, його підприємство успішно працювало, він був заступником директора, будувалася сімейна дачка у Подаці, і здавалося, що немає нічого, що може піти не так. Я навіть не певен, чи він хоч раз спитав Салко, що той робитиме, якщо не буде ходити до школи.

Минув перший рік, а Салко ніхто не чув і не бачив. Бува, пройде вулицею, чемно привітається, але ніколи ні з ким не розговориться, тож ніхто й не знав, куди він ходить, що робить. Гаразд, сусіди не знали — це ще нормально, але ні батько, ні мати не знали теж. Аж доки через рік, у вересні — діти щойно пішли до школи, — до старого Османовича в кабінет не нагодилися товариші з комітету.

— У чому справа?

— Ні в чому! — кажуть товариші.

— Чого ж ви тоді прийшли?

— А чого б нам не прийти як друзям до друга? Чи ти нас бачити не радий?

— Радий, як же я можу бути не радий…

— Якщо не маєш часу, ми можемо зайти іншим разом. П’ятниця нині, то ти, може, поспішаєш. Бо ще на джума-намаз[59] спізнишся.

У першу мить старий Османович подумав, що товариші жартують, тому й згадали про джуму. Він засміявся, а вони ні. Тільки дивилися на нього, позакидавши ногу на ногу, сьорбали каву, а обличчя при цьому мали гидливі, наче сцяки хлебчуть. Це його й підкосило.

— Де твій син? — запитали товариші.

— Та де ж йому бути, їй-богу, — в університеті. Філософія! — хотів похвалитися.

— Не той син, а другий. Де він?

— А, Салко. Салко вдома.

— А що, медресе[60] для тебе — дім? Якщо медресе тобі дім, то що тоді для тебе Партія?

Ось так сусід Османович і дізнався, що його син таємно вступив до релігійної школи. Як Салкові вдалося це зробити без відома та схвалення батьків, про те ніхто ніколи так і не дізнався, але говорилося всяке. І що один ходжа порекомендував його і підписи підробив, а згодом через це опинився у в’язниці. І що брат старого Османовича збрехав, ніби Салко його син. І що Салко збрехав, буцім батьки його загинули в автокатастрофі, і привів якогось чоловіка, видавши за свого опікуна… Різне говорилося, завжди різне говориться, а моєю справою завжди було слухати. Якщо й мушу щось казати, то завжди жартую, випалюю якесь мостарське шалапутство, бо не хотів би, щоб до моїх слів занадто прислухалися. Не моя то справа — судити, як усе було і чому було саме так, як було. Але зі спокійною душею скажу зараз, що мені не жаль ні батька, ні сина. Шкода мені родини. Вони не заслужили, щоб таке з ними сталося. Завжди були добрими сусідами.

* * *

Салко. З імені можна було б сказати, що я маляр якийсь чи сантехнік. Кожен другий маляр у Сараєві називається Салко. Може, я й міг би маляром стати, але не лягла душа. Я багато про це думав у перші дні в медресе. Довкола мене були Мехмед, Абдулла, Джемалудин, ще один Мехмед, Мустафа, Джавид, і ще Шахсивар — приїхав зі Скоп’є, Ісмет із Ніша, Абдулфетах, Дервіш… Усе такі імена, які отримуєш при народженні, а потім маєш їх перед Богом заслужити. Та чи був колись хоч один гафіз чи алім, який би звався Салко? Я думав, що не було і що так звуть лише малярів та сантехніків. Згодом збагнув, що ім’я твоє завжди таке, яким ти його носиш. Я — Салко. Саліх означає «добрий». А Великий Аллаг знає, чи я справді був добрий. Він усе бачить і не забув про мене, Він знає, чому так довго не