Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

до пустиря з кущем ліщини. Але він не мав нікого, хто міг би йому про це написати. І так само не знав, коли померла тітка Рута. А мусила ж померти, бо люди так довго не живуть. Він міг запитати про неї в Баранона й Симхи, але йому було соромно. Та й не змінилося б нічого від цього. Звістка про смерть Мозеса Пінто надто спізнилася у його життя. Настільки, що він повертався до Аргентини і знав, що більше ніколи не приїде в Сараєво.

— Можеш навчити мене пісні про чоловіка, якого повісили? — запитав Ґардель після кількох годин мовчання.

— Це нелегко, але можемо спробувати.

— Це важливо для мене, — сказав Ґардель, — можливо, навіть важливіше за те, що тут написано.

Він витягнув із кишені запис. Та маленька штука не виглядала на щось таке, що може врятувати йому життя, а пісня, яку він знав уві сні, вже витягала його з-під шибениці.

Ось так і закінчилися відвідини Сараєва Карлосом Ґарделем, про які не згадують у біографіях найважливішої людини в історії танґо. Можливо, Астор П’яццола залишив глибший музичний слід, можливо, пізніше наступники зробили більше, щоб танець пристрасті й фатуму поширився західним світом, і, можливо, найфатальнішу роль у цілій історії відіграв актор, безсмертний Рудольф Валентіно[57], та не було нікого важливішого за Ґарделя. Йому були відомі ритм і мелодія долі.

Карлос Ґардель загинув у авіакатастрофі над Колумбією, всього за місяць до того, як сплив напророчений циганкою термін. У літаку, яким він летів, мав би бути й Моріц Албахарі, акордеоніст, що акомпанував йому в малих залах та клубах, всюди, де не грав повноцінний оркестр, але за декілька днів до подорожі той захворів на вітрянку. Разом з Карлосом Ґарделем загинуло ще одинадцятеро людей: члени його квартету включно із запасним акордеоністом Вітто Монтово, гуртовий торговець кавою із Сан-Паоло, пілот, другий пілот, стюардеса і ще троє невідомих осіб, імовірно, колумбійців. Чи вірив хтось із них у лиховісне пророцтво, чи був жертвою пристріту чи котроїсь із численних латиноамериканських магій, — про те неможливо було нічого довідатись. Але важко позбутися упевненості, що ті люди стали випадковими жертвами Ґарделевої долі, яку, знов-таки, годі реконструювати. Можливо, на злеті йому спало на думку, що саме зараз він порушує заповіт циганки — не робити того, чого не робили п’ять століть тому? А якщо справді перестав у це вірити, як пообіцяв сараєвському ходжі Заїму, тоді, можливо, до загибелі Ґарделя призвело те, що відколи «Королева Вікторія» причалила до латиноамериканського берега, він більше не згадував про пісню, яка врятувала йому життя уві сні, та й Моріц не згадав, що мав би навчити його співати її наяву?

Нічого з цього не відомо напевно, та й ніщо з цього не могло бути правдою. Зрештою, врятувати життя йому могла тільки Сонєчка Соловйова. Якби сказала йому, як зветься, звідки приїхала і кому належать пісні, які співає, Карлос Ґардель найпевніше не опинився би в тому літаку.

Моріц Албахарі після того пропущеного рейсу і перенесеної вітрянки ніколи більше не літав літаком. Страх чи випадковий збіг — хтозна. Більше ніколи не їздив у Європу. Із загибеллю Карлоса Ґарделя він утратив друга, але й найкращого працедавця. Згодом грав для туристів і місцевого панства по барах Буенос-Айреса, переважно європейські шлягери, італійські канцони й тужливі єврейські пісні. Був такий час перед Другою світовою війною, коли можна було жити зі свіжої ностальгії буржуазної аристократії, яка щоденно прибувала на прекрасних білих кораблях. Згодом кораблі посіріли, біженці ставали усе біднішими, а обставини — такими, через які вони не мали особливих підстав ностальгувати за містами, з яких утекли. Але Моріцові Албахарі завжди вистачало роботи. Щоб вижити і щоб заощадити на ті місяці, коли не грав. Вістей з Боснії не надходило, чи просто його слух не був налаштований їх чути.

Моріц Албахарі помер 1978 року в старечому домі Святого Антонія Падуанського десь на околиці Мар-дель-Плата. Там він доволі жвавим стариганем провів останні п’ятнадцять років життя. Грав на загальні свята, на дні народження та іменини, а також керував невеличким церковним хором. Усі думали, що він до останнього свого дня залишиться при ясному розумі, бо коли тобі перевалить за вісімдесятку, а духом ти ще молодий, тоді мала ймовірність, що зістарієш; але останньої осені, цілком несподівано, впродовж одного спекотного дня його здолав маразм. День за днем він забував друзів, лікарів і медсестер, імена людей і назви речей, призначення ложок та виделок, той факт, що рукою не можна пройти крізь скло, навіть якщо крізь нього все добре видно… Він залишився сам серед чужих людей, без мови та імені, з одним-єдиним чітким спогадом і питанням, що мучило його до останнього: звідки ходжа Заїм знав усе про Аргентину і про танґо?

Халал

Салко. І знову, трохи згодом: Салко. Повторюю, щоб не забути, бо тут, де я зараз є, легко забувається. Усе. Навіть ім’я, під яким мене знали. Я все думаю, нещасний, що мене кликали Салком більше разів, ніж упало на мене крапель дощу, та все одно може так статися, що забуду. А якщо забуду, то загублюся. І не знатиму, що їм сказати, коли одного дня прийдуть по мене. Мусять прийти, бо ж нікого отак не полишають. Принаймні наскільки я знаю, а мені здається, що знаю я таки немало. Ви не ображайтесь, якщо я ще кілька разів, перш ніж вони прийдуть, повторю своє ім’я. Знаю, що ви його запам’ятали, та недобре буде, якщо сам забуду. Як тоді розповім їм, що зробив і чому тут лежу? А лежу я на Требевичі, трохи нижче від Першого Шумара[58]. Повз мене проходять діти, коли всією школою вибираються на екскурсію. Якщо трапиться якийсь неслухняний хлопчисько або якщо вчителька за дітьми добре не пильнує, він, буває, збочить зі стежки і наступить на мене. Я не звинувачую його — як можна звинувачувати дитину, — просто сумно стає. Думаю: тільки подивіться на цього малого — викапаний мій Файко: теж іде, куди не слід, робить те, що не гоже. Дай Боже, щоб мати йому народила брата, бо як не народить — несолодко йому в житті поведеться.

Але мій Файко не такий, як про нього говорять. І він мене не забув, просто підкупив директора кладовища Баре і поставив там для мене надгробок. У могилі нікого немає, вночі насипали каміння в порожню труну, щоб ніхто нічого не запідозрив,