Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

— Як тебе звати? — запитав Моріц.

— Палома, — відповіла дівчинка. — А ото мій брат, його звати Саламон, — сказала вона й поважно надула губи, як старші жінки, що за кавою говорять про те, хто помер на Бистріку, в кварталі по той бік річки.

— Що ви тут робите?

— Я наглядаю за ним, а він показує футбольний матч. Грають САШК і «Цивільний»[56]. Саламон — це САШК, а мої ноги — «Цивільний». Це тому, що я не можу ними ворушити. Якби могла, все було б інакше, кущ був би «Цивільний», — сказала вона і розвела руками. — Немає нічого досконалого, навіть футбольного матчу.

— А чи є у цього місця якась назва? — запитав Моріц.

Палома розгубилася, бо чого б це у пустиря мало бути якесь ім’я. Їй спершу сподобався цей чоловік, а тепер отакі речі питає. Вона звикалася з розчаруванням, набурмосилась і думала, як би цього чоловіка прогнати.

— Тут був дім, у якому я народився, — сказав Моріц, — але потім він згорів. Тітонька Рута незадовго до того дала мені цілий мішок ліщинових горіхів, їй принесли горяни з Требевича. Вона не знала, куди їй стільки ліщини, от і віддала мені. Сказала: якщо маєш дівчину, нехай приготує тобі з них баклаву. Жартувала. Після полудня я завжди стояв край вікна, і коли проходила Морена — кидав у неї горіхами. Бачиш, із одного з них виріс цей кущ, — сказав Моріц.

Дівчинка дивилася на нього підозріливо:

— Ти правду кажеш чи так, глузуєш із мене?

— Правду. Нащо мені глузувати?

— Тоді це твій дім?

— У певному сенсі так.

— І тепер ти житимеш тут? — вона була розчарована. Думала, що вже не зможе гуляти із Саламоном на цьому пустирі.

— Не знаю. Думаю, що ні.

— Краще не треба. Тобі буде холодно, а Саламон неслухняний. Кричить цілу ніч, ти заснути не зможеш.

— Добре, ти мене відмовила. Житиму деінде.

— А хто це з тобою такий, що постійно мовчить?

— Не зважай на нього, то мій брат, але він німий, і мені доводиться постійно доглядати за ним.

— Нелегко тобі, — пожаліла його Палома, — але й мені з Саламоном нелегко.

— Ну, мені вже треба йти. Шалом, Паломо!

— До побачення. І вітання твоїм домашнім.

— Хто ця дівчинка? — спитав Ґардель, коли вони пішли.

— Не знаю, — відповів Моріц, — можливо, онука сусіда Камги. Він був рабином і щось зробив не так.

— А де твій будинок? — запитав Ґардель.

Моріц поглянув на нього і хотів був щось збрехати, але не вийшло.

— Я народився точнісінько на тому місці, де ти стояв. Там було ліжко, на якому мене народжувала Рахель. Тепер ти знаєш.

Останньої ночі в Сараєві Карлосу Ґарделю наснився страшний сон.

Снилося, що його переплутали з Ібрагімом-беґом Кустурою. Якась жінка впізнала його, поки він дерся на Бєлави, закричала: це він! Приїхали поліцейські, кожен з яких мав бакенбарди Франца Йосифа, меч при боці й глибокі сині очі. Вони закували його в ланцюги й відвели до темниці, а там видали аркуш паперу та олівець, щоб написав своє ім’я. У сні Ґарделева рука геть ослабла, з десятої спроби він заледве взяв олівець, але й тоді не міг достатньо сильно натиснути на нього, щоб на папері лишився слід. Коли нарешті вдалося й це, замість літер вийшли нерозбірливі карлючки, але поліцейські одразу ж вихопили в нього аркуш. «Ходжа, ходжа!» — кричали вони, на що він у паніці намагався переконати їх, що ніякий він не ходжа, а співак танґо і аргентинець. «Чому ж ти говориш арабською, якщо аргентинець? І навіщо носиш на голові такий великий тюрбан? Покажи нам, як танцювати танґо!» Йому наче камінь з душі впав, він попросив, щоб зняли ланцюги, став посеред в’язничної камери, заплющив очі у своєму сні, щоб почути звуки Моріцового акордеона і затанцювати. Але звуку не було, а ноги не знали, в який бік їм рухатися. Ґардель не вмів танцювати танґо. Потім з’явилася дівчинка на візку, раптом вони опинилися на якійсь галявині, посеред якої ріс кущ. «Який це кущ?» — запитала вона. Він не знав. «Якби ти був аргентинцем, ти мав би знати», — сказали поліцейські. «Він убив мене», — сказала дівчинка. «Я читала йому з долоні й сказала, що він помре за два роки, а тоді він мене убив». — «Ми це знаємо», — відповіли поліцейські. Наступної миті Ґардель опинився у залі суду. Суддя мав на голові чорний капюшон, а за спиною в нього стриміла шибениця. «Тебе підвісять, поки ти не випустиш дух!» — був присуд. Поки Ґарделя вели до шибениці, він згадав! «Я не ходжа!» — крикнув голосно. «Знаю пісню про ходжу!» Всі завмерли, поліцейські зупинилися, застиг і суддя в чорному капюшоні. Дівчинка насупилася. Ґардель заспівав «Сонце би сяяло, та сяяти не може». Коли співав, до нього повернувся його урочистий смокінг, а над шибеницею з’явилася велика кришталева люстра готелю «Хілтон» у Чикаго. «Пробачте, пане Ґардель, — мовив суддя. — Як ми тільки могли щось таке подумати!» А тоді він ухопив інвалідний візок, у якому була дівчинка, і зіштовхнув його зі скелі, що з неї добре видно було ціле місто. Але це було не Чикаго, і не Сараєво теж, це було Ріо-де-Жанейро. Ґардель дивився, як дівчинка падає на дахи будинків, на тополі й каміння. Був настільки щасливий, аж навіть почав підсміюватися, тертися стегном до стегна і відчув, що фонтанує сіменем уві сні, як колись давно, коли був іще хлопчиком.

Вранці він був приголомшений. Пив чай у «Віденській кав’ярні» й не хотів розмовляти з Моріцом. Більше від того, що його могли повісити уві сні, його налякало те, чим усе закінчилося. Він насолоджувався загибеллю десятирічної паралізованої дівчинки так, як це часто буває у снах. Почав міркувати про те, як дивився на неї вчора, і чи не подумав, бува, чогось такого, за що його власний сон покарав у такий спосіб. Здавалося, що ні. Він дивився на неї, як завжди дивляться на інвалідів: з незручністю й усмішкою, яка, очевидно, служить для того, щоб незручність лишилася непоміченою.

— Що сталося? — спитав його Моріц, коли потяг уже виїздив із сараєвського вокзалу.

— Нічого, — відповів він, — просто страшний сон, про який ліпше промовчати.

Моріц Албахарі усе розумів, або просто йому самому теж було не до розмов. Він збагнув, що насправді достатньо було б, аби хтось сповістив йому в Буенос-Айрес, що Мозес Пінто помер, — і він би вже наступного дня був на кораблі, пливучи додому, аж