Жоель Діккер - Книга Балтиморів

сьогодні країна перебуває в рецесії, в ній дуже високий рівень безробіття, та й заворушення, що спалахнули через справу Родні Кінга, не додали йому популярності.

Та виборча пора збіглася з приходом у їхній клас нового учня — Скотта Невіля, хлопчини, який хворів на муковісцидоз і був іще хирлявіший за Гіллеля.

Директор Геннінґс пояснив у класі, що таке муковісцидоз. Втім, усі зробили з того висновок, що Скоттові тяжко дихати, і дали йому прізвисько Ядуха. Оскільки і дихати йому було нелегко, й бігати, то Кнур вирішив обрати його об’єктом для катувань.

Проте тривало це лише кілька днів, бо Вуді помітив усе і пообіцяв Кнуряці, що ще раз розтовче йому носа, і той відразу ж угамувався.

Вуді опікав Скотта, як ото і Гіллеля, тож незабаром усі троє стали друзями.

Незабаром балачки про Скотта дійшли і до мене, і, мушу зізнатися, спершу в мені збудила ревнощі звістка про те, що брати взяли до свого гурту третього: Скотт їздив з ними до акваріуму, ходив у сквер, а під час виборів увечері, коли я нудьгував у Монклері, Гіллель і Вуді, разом із дядечком Солом, Скоттом і його батьком Патриком ходили стежити за процесом голосування у штаб демократів Балтимора. Дізнавшись про перемогу, вони аж заплигали на радощах, а потім подалися в місто святкувати. Опівночі вони зайшли у «Дейрі-шейк» Оук-Парку і замовили по великому молочному коктейлю з бананом. Того вечора, 3 листопада 1992 року, мої двоюрідні брати в Балтиморі обирали нового президента. А я в цей час прибирав у своїй кімнаті.

Тієї ночі вони лягли спати годині о другій. Гіллель заснув мов убитий, та Вуді не міг і повік стулити. Ось він прислухався: здається, все свідчило про те, що тітонька Аніта і дядечко Сол поснули. Він тихенько прочинив двері й навшпиньки прокрався в кабінет дядечка Сола. Потім зняв слухавку і набрав номер, який знав напам’ять. У Юті було на три години менше. На превелику свою радість, він почув, що йому відповіли.

— Алло?

— Привіт, тат, це Вуді!

— Ох, Вуді… який Вуді?

— Ну… Фінн.

— А, Вуді! Ох, вибач, малий. Знаєш, я не відразу тебе впізнав. Як ся маєш, синку?

— Добре. Дуже добре! Ой, ми так довго не балакали з тобою, татку! Чому ти не відповідав? Ти чув мої повідомлення в автовідповідачі?

— Чуєш, малий, коли ти дзвониш, у нас уже обідня пора, вдома нікого нема. Ми ж працюємо. Я намагався додзвонитися тобі в інтернат, але мені весь час казали, що тебе нема.

— Бо я живу в Ґольдманів. Ти ж знаєш…

— Ага, в Ґольдманів… То розкажи ж тепер мені, чемпіоне, як тобі там?

— Ох, татку, я брав участь у виборчій кампанії Клінтона, це було щось неймовірне. А сьогодні ввечері ми святкували його перемогу з Гіллелем і його батьком. Гіллель сказав, що це трохи і наша заслуга. Аби ти знав, скільки днів простояли ми на паркінгу комерційного центру, роздаючи людям рекламні наліпки.

— Ох, сину, — трохи невдоволено мовив батько, — не гайнував би ти свого часу на цю дурню. Політики — це шахраї!

— Але ж ти пишаєшся мною, татку?

— А певно! А певно, малий. Пишаюся, аякже.

— Ні, якщо кажеш, що всі політики шахраї…

— Та ні, як тобі подобається, то нехай.

— Тату, а що подобається тобі? Ми могли б щось любити разом?

— Я дуже люблю футбол, синку! Моя команда — це «Даллас Ковбойз». Ото команда, щоб ти знав! Ти стежиш трохи за футболом, хлопчику мій?

— Та не дуже. Але тепер стежитиму. Скажи, татку, а ти приїдеш у гості? Я хотів би познайомити тебе з Ґольдманами. Вони такі хороші!

— З радістю. Я незабаром приїду, обіцяю тобі.

Натиснувши на важіль, Вуді якусь хвилю сидів у фотелі дядечка Сола зі слухавкою в руці.

Відтоді Вуді не виявляв більше нікого інтересу до баскетболу. Не хотів грати, і ні Джордан, ні «Чикаґо Буллз» не викликали в нього ентузіазму. Віднині він захоплювався «Даллас Ковбойз». Він і далі грав у школі в баскетбол, та робив це неохоче. Недбало кидав м’яч, який усе ж таки неодмінно поціляв у кошик. Коли в суботу вранці він заявив Гіллелеві, що не хоче грати у баскетбол і напевне ніколи вже в нього не гратиме, Гіллель обурився. То була перша їхня справжня сварка.

— А чому ти так раптово вирішив? — роздратовано запитав Гіллель, який нічого не розумів. — Ти ж любиш баскетбол, правда?

— А хто тобі таке сказав? Футбол я люблю, та й край.

— А чому «Даллас»? Чому не «Редскінз Вашингтон»?

— Бо так мені хочеться.

— Дивак ти! Вже з тиждень такий!

— А ти вже тиждень на дурника схожий!

— Ох, та не хвилюйся так! Футбол — це дурня, та й край. Мені більше до вподоби баскетбол.

— То й грай у нього, йолопе, як він тобі до вподоби!

І Вуді пішов собі, дарма що Гіллель гукав його, — той і не озирнувся, а потім його не стало видно. Гіллель трохи зачекав, сподіваючись, що Вуді повернеться. Та він так і не повернувся, тож Гіллель пішов його шукати. Побував і на спортивному майданчику, і в «Дейрі-шейк», і в сквері, й на тих вулицях, якими вони зазвичай гуляли. Врешті вирішив сказати про це батькам.

— Як це ви посварилися? — здивувалася тітонька Аніта.

— Та він, мам, захопився футболом. Я спитав чому, а він почав нервуватися.

— Таке буває, дитино. Не переймайся. Друзі часом сваряться. Він має бути десь неподалік.

— Так, але він і справді розгнівався.

Вуді додому не приходив, тому вони об’їхали всенький квартал. Марно. Дядечко Сол подався до свого кабінету й обдзвонив увесь Оук-Парк, проте Вуді так і не знайшов. Тітонька Аніта попередила Арті Кровфорда про те, яка склалася ситуація. Увечері, коли про Вуді так нічого й не довідалися, Арті скористався своїми контактами в Балтиморській поліції, щоб оголосити його в розшук.

Дядечко Сол того вечора весь час шукав Вуді в місті. Повернувся він аж опівночі, так нічого про нього і не дізнавшись. Тітонька Аніта вже відправила Гіллеля до ліжка. Наостанку вона сказала йому:

— Гадаю, все буде добре. Завтра все це забудеться.

Дядечко Сол тієї ночі майже не спав. Врешті він задрімав на дивані, аж о третій над ранок його збудив телефонний дзвінок.

— Пан Сол Ґольдман? Балтиморська поліція турбує. З приводу вашого сина Вудро.

За півгодини після того дзвінка дядечко Сол уже був у лікарні, куди доправили Вуді.

— Ви його батько? — запитали в реєстратурі.

— Не зовсім.

Тут до нього