Жоель Діккер - Книга Балтиморів

— Що сталося? — запитав дядечко Сол, прямуючи за ним лікарняними коридорами.

— Та нічого страшного. Його знайшли на вулиці в південному кварталі. Має кілька забоїв. Міцний він хлопчина, що й казати. Можете забрати його додому. Хто ви йому? Батько?

— Та не зовсім.

Вуді проїхав Балтимор від краю до краю, не маючи в кишені й цента. Спершу він хотів було сісти на автобус і податися до штату Юта. Проте двічі схибив і не потрапив на автостанцію, а потім попрямував пішки районом із недоброю славою, і його перестріла ватага місцевих хлопчаків, які почали вимагати грошей, яких він не мав. Одному він добряче затопив у мордяку, та решта розбишак його добряче відгамселили.

Сол увійшов до палати і побачив заплаканого Вуді з розбитим лицем. Він пригорнув його до себе.

— Вибач, Соле, — схлипуючи, пробурмотів Вуді. — Вибач, що потурбував тебе. Я… я не знав, що вдіяти. Мені хотілося, щоб хтось приїхав по мене.

— Ти правильно вчинив…

— Соле… в мене таке враження, наче я не маю батьків.

— Не кажи так.

— Та ще й із Гіллелем посварився. Тепер він ненавидить мене.

— Нітрохи. Друзі часом сваряться, це нормально. Їдьмо додому, до нас.

Після втручання Арті Кровфорда поліцаї дозволили дядечкові Солові забрати Вуді.

У темряві осінньої ночі світилися тільки вікна оселі Балтиморів. Вони відчинили двері, й тітонька Аніта з Гіллелем, який чекав у вітальні, кинулися до них.

— Боже милий, Вуді! — вигукнула тітонька Аніта, побачивши його потовчене обличчя.

Вона попровадила Вуді до ванної і змастила маззю його садна, а також перевірила пов’язку на зашитій брові.

— Боляче? — запитала вона.

— Ні.

— Послухай, Вуді, що тобі оце в голову стрілило? Тебе ж могли убити!

— Мені так шкода. Якщо ви всі зненавидите мене, я зрозумію.

Тітонька Аніта пригорнула його до себе.

— Ох, золотце ти моє… Хіба можна казати такі жахливі речі! Невже ти міг подумати, що хтось тебе ненавидітиме? Ми ж любимо тебе як сина, не сумнівайся!

Вона ще раз пригорнула Вуді, провела долонею по його скаліченому обличчю й попровадила спати. Він уклався в ліжко, тітонька сіла коло нього і заходилася гладити по голові, аж поки він заснув.

Відтоді життя Балтиморських Ґольдманів поточилося звичним річищем. Тільки тепер Гіллель щоранку брав із собою футбольний м'яч. І після уроків вони з Вуді йшли не на баскетбольний майданчик, а на поле, де зазвичай тренувалася футбольна команда. Гасали тим полем і розігрували останні хвилини футбольного матчу. Скотт, який був запеклим футбольним уболівальником, весь час грав роль арбітра і коментатора, аж урешті йому й дух забивало. «Рішучий тачдаун в останні секунди фіналу чемпіонату!» — репетував він, склавши долоні човником, а Вуді з Гіллелем вклонялися порожнім трибунам, де захоплені глядачі скандували їхні імена, перш ніж вибігти на поле і з тріумфом понести на руках непереможну двійцю. Святкувати перемогу вони йшли до роздягальні, де Скотт грав роль наймача з НФЛ, престижної північноамериканської футбольної ліги, і давав їм підписувати карколомні контракти на аркушах із домашніми завданнями з математики. На той галас до роздягальні біг сторож, і вони чимдуж тікали відтіля, попереду Вуді, потім Гіллель, а за ними, хекаючи і відпльовуючись, підтюпцем гнав Скотт.

Наступної весни Вуді поїхав до Солт-Лейк-сіті побачитися з батьком. Гіллель дав йому свій м’яч, щоб він пограв у футбол зі своїми сестрами-близнятами.

Той тиждень у Юті перетворився на цілковиту катастрофу. В родині Фіннів у Солт-Лейк-сіті йому не знайшлося місця. Мачуха не була злою жінкою, та переймалася вона лише близнятами. Першого ж дня вона сказала:

— Бачу, ти тямовитий хлопчина. Будь тут як у себе вдома. Он холодильник, бери і їж, що тобі захочеться. Кожен тут їсть, коли йому закортить, дівчата такі непосидющі, що їх за столом годі утримати.

У неділю батько запропонував йому подивитися футбол по телевізору. Просиділи вони перед ним півдня. Та під час матчу розмовляти було неможливо, а в перервах батько ішов у кухню, щоб приготувати начос або попкорн. Увечері він був роздратований: усі команди, на які він заклався, програли. Потім йому ще треба було приготувати все до завтрашньої роботи, і він пішов у кабінет, хоч Вуді сподівався, що вони повечеряють разом десь у місті.

Наступного дня Вуді повернувся з прогулянки й, відчинивши двері, зіткнувся з батьком, який саме зібрався побігати вранці. Той здивовано та роздратовано зиркнув на нього.

— Послухай, Вуді, — сказав йому, — ти дзвониш у двері, коли приходиш до людей?

Вуді відчув себе чужим у свого батька. Ті слова вразили його до глибини душі. Справжня його родина була в Балтиморі. І Гіллель був його братом. Йому захотілося почути Гіллелів голос, і хлопець зателефонував йому.

— Я не знаходжу з ними спільної мови, я їх не люблю, тут усе погано! — скаржився він.

— А сестри? — запитав Гіллель.

— Я їх ненавиджу.

З кухні долинув жіночий голос.

— Вуді, ти знову на телефоні? Сподіваюся, це не міжміський дзвінок? Ти знаєш, скільки він коштує?

— Добре, Гілле, я завершую розмову. На мене тут весь час сваряться.

— Добре, старий. Тримайся…

— Спробую. Знаєш, Гілле…

— Що?

— Я хочу додому.

— Знаю, старий. Бувай.

Напередодні свого повернення до Балтимора Вуді домігся в батька обіцянки, що вони десь повечеряють удвох. За весь той час, що він тут перебував, вони жодного разу не залишалися віч-на-віч. О сьомій вечора він уже стояв під будинком. О восьмій мачуха принесла йому содової й чіпсів. Об одинадцятій вечора прийшов його батько.

— Вуді? — здивувався він, угледівши хлопчика в темряві. — Що ти тут робиш о такій порі?

— Тебе чекаю. Ми ж домовилися повечеряти сьогодні разом, ти забув?

Батько підійшов до нього, і світло ввімкнулося автоматично. Вуді побачив, що його лице аж пашить од горілки.

— Ох, вибач, синку, я не глянув на годинник.

Вуді стенув плечима і простягнув конверт.

— Ось, — сказав він, — це тобі. Я знав, що все це отак скінчиться.

Батько відкрив конверт і дістав звідти аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: «ФІНН».

— Що це таке? — витріщився він.

— Твоє прізвище. Я повертаю його тобі. Не хочу вже його носити. Знаю, хто я відтепер.

— Та й хто ж?

— Ґольдман.

Вуді обернувся і, нічого більше не сказавши, пішов до хати.

— Зачекай! — вигукнув батько.

— Бувай, Теде, — навіть не озирнувшись, відказав Вуді.

З Солт-Лейк-сіті Вуді повернувся похмурий. У школі він сказав Гілеллеві зі Скоттом:

— Я хотів грати у футбол, щоб бути як мій батько, та з’ясувалося, що мій батько — йолоп, він зробив мене, а тоді покинув. Крім того,