Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

університету. Вперше я зіткнувся з нею на першому курсі, на вечірці для новачків, самотній і занадто паралізований страхом, щоб почати розмову з кимось із гарних і впевнених юнаків навколо мене. Я планував свою втечу, коли дівчина, яка стояла поруч, щось мені запропонувала. Я подумав, що то була сигарета, доки не відчув пряний різкий запах клубків чорного диму. Занадто сором’язливий, щоб відмовитися, я взяв косяк і притис до губ. Він був погано скручений і на кінці розпадався. Верхній край був вологим, із червоним відбитком її помади. Косяк смакував інакше від сигарети, аромат був відвертіший, вогкіший та екзотичніший. Я проковтнув густий дим і намагався не закаш­ляти. Спочатку я відчував лише незначну легкість у ногах. Як і довкола сексу, довкола марихуани здіймали більшу бучу, ніж вона того вартувала. Але потім — через хвилину чи більше — щось сталося. Щось неймо­вірне. Мене наче накрило величезною хвилею щастя. Я почувався у безпеці, розслабленим, цілком невимушеним, легковажним і розкутим.

Ось і все. Минуло трохи часу, коли я почав курити травку щодня. Вона стала моїм найкращим другом, моїм натхненням, моєю розрадою. Нескінченний ритуал скручування, облизування, підпалювання. Я міг сп’яніти лише від шелесту папіросного паперу та очікування теплого, п’янкого кайфу.

Про походження наркотичної залежності були висунуті всі види теорій: генетична, хімічна, психологічна. Але марихуана робила для мене значно більше, ніж просто заспокоювала: вона змінила те, як я відчував власні емоції; вона заколисувала мене та оберігала, наче улюблену дитину.

Іншими словами, вона стримувала мене.

Психоаналітик Вілфред Біон створив термін «стримування», яким описав здатність матері давати раду з болем дитини. Пам’ятайте: раннє дитинство — це не час блаженства, це черговий жах. Немовлятами ми опиняємося в пастці дивного чужого світу, ми не здатні нормально бачити, і через постійні сюрпризи власного тіла, стривоженого голодом, метеоризмом чи дефекацією, наші почуття переповнюють нас. Усі ми буквально панікуємо. Нам потрібна мати, щоб заспокоїти страждання і допомогти усвідомити цей досвід. І коли вона поряд, ми поступово вчимося самотужки давати раду з нашим фізичним і емоційним станом. Але наша здатність стримувати себе безпосередньо залежить від здатності матері стримувати нас — якщо вас ніколи не стримувала власна мати, як ви зможе навчитися того, чого не знаєте? Той, хто ніколи не вчився стримувати себе, усе життя страждає від тривожних почуттів, які Біон влучно назвав «безіменним страхом». І така людина постійно шукатиме це невичерпне джерело стримування у зовнішніх джерелах — алкоголь чи косяк, щоб «зняти» цю нескінченну тривогу, — звідси і моя залежність від марихуани.

Я багато говорив про марихуану на сеансах у психотерапевта. Я бився над думкою кинути і питав себе, чому така перспектива страшенно мене лякає. Рут сказала, що з примусу і силування не вийде нічого хорошого і що замість того, щоб змушувати себе жити без травки, кращим початком повинно бути визнання того, що я залежний від неї і не хочу чи не можу відмовитися від наркотиків. Рут стверджувала: хай там що робить марихуана для мене, це працюватиме доти, доки не переживе свою корисність, і тоді я, ймовірно, з легкістю відмовлюсь від неї.

І Рут мала рацію. Коли я зустрів Кеті й закохався в неї, марихуана відійшла на задній план. Я був під природним кайфом кохання і не мав потреби штучно викликати гарний настрій. У пригоді стало і те, що Кеті не курила травку. На її думку, курці марихуани були слабохарактерними, лінивими та жили сповільнено — вщипнеш їх, а через шість днів вони скажуть «ай». Я припинив курити травку щодня. Кеті переїхала до мене. І — як передбачала Рут — щойно я відчув себе щасливим і в безпеці, ця звичка цілком природно відпала, наче засохлий шматок бруду від підошви.

Я міг би ніколи не закурити знову, якби ми не пішли на прощальну вечірку до подруги Кеті, Ніколь, яка переїжджала до Нью-Йорка. Кеті була в оточенні всіх своїх друзів-­акторів, а я був один. Низенький осадкуватий чоловік у неонових рожевих окулярах штовхнув мене ліктем і спитав: «Будеш?» Він пропонував мені косяк. Я хотів відмовитися, та щось спинило мене. Не знаю, що саме. Миттєва примха? Чи несвідома образа на Кеті за те, що вона змусила мене прийти на цю жахливу вечірку, а потім покинула? Я озирнувся, її ніде не було. «Пішло воно все», — подумав я, притис косяк до губ і вдихнув.

Таким чином я повернувся туди, звідки почав, наче й не було жодної перерви. Моя залежність увесь цей час терпляче чекала на мене, наче вірний пес. Я не сказав Кеті, що зробив, і викинув це з голови. Насправді я чекав можливості, і через шість тижнів нагода трапилася сама собою. Кеті на тиждень поїхала до Нью-Йорка в гості до Ніколь. Без Кеті, одинокий і знуджений, я піддався спокусі. У мене більше не було постачальника, тому я вчинив так, як робив студентом, — пішов на ринок Кемден.

Вийшовши з метро, я відчув у повітрі запах марихуани, змішаний з ароматом ладану і смаженої цибулі з продуктових кіосків. Спустився до мосту біля Кемден-лока. Я ніяково стояв, штовхаючись у нескінченному потоці туристів і підлітків, які втомлено тягнулися в обидва боки через міст.

Я ретельно розглядав натовп. Не було жодних ознак торговців марихуаною, що раніше вишиковувалися на мосту і гукали тебе, коли ти проходив повз них. Я побачив кількох поліцейських, яких неможливо було не помітити у їхніх яскравих жовтих куртках. Коли вони відійшли від мосту в бік метро, я почув низький голос:

— Шукаєш травку, друже?

Я опустив очі й побачив дуже маленького чоловіка. Спочатку я подумав, що це дитина, таким тендітним і дрібненьким він був. Але його обличчя нагадувало карту пересіченої місцевості: зморшкувате і