Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Напевне я зійду з розуму зі сюру всього, що зараз відбувається. Очі неприємно кололо, наче в них насипало піску. Живіт скрутило від болю, а в грудях надривно билось серце, нагадуючи, що мені б не помішало заспокійливе. Та я все ще на роботі, мені ще пощастило, що не було клієнтів. Залізши на стілець, оглянулась, Руслани ніде не було. Вона просто прийшла, повідомила про таке і кинула мене наодинці з цим?

Умилась, залила в себе стакан води, що перестати гикати після ридань. На ватних ногах пішла до службових приміщень, та згадала, що сьогодні менеджера Василя немає. Є тільки заправник, і той уже спить міцним сном. Його будити сенсу немає. Тож я просто вийшла на вулицю, надіючись, що так хоч трохи прийду тями.

Сліз уже не було, я наче всі виплакала. В очах все ще кололо, а дихати було тяжко, наче кожен мій подих незаслужений. Мені пригадались власні думки, з підліткового віку:

«Якщо мама помре, я теж помру, не зможу жити без неї! Так сильно її люблю!»

А, що тепер тримає мене на цьому світі? Від цієї думки стало страшно. По тілу йшли мурашки і я відкинула ці думки, щоб не погіршувати свій стан. Щоб зосередитись на іншому набрала номер брата, але там було поза зоною досяжності. Змирившись, набрала Марго, але в неї шли тільки гудки. Уже зібралась дзвонити Каю, коли передумала. Після того, як ми закінчили ці наші незрозумілі стосунки не пройшло і двох днів. Тож, подзвонити мені нікому, хіба що Руслані. Треба ж дізнатись чому вона просто пішла? От вже не думала, що вона з тих, хто кине в такій ситуації. Набрала її номер і через мить почула десь поруч рингтон її телефону.

Вона ще не пішла додому?

— Руслана? – позвала, направившись в сторону звуку, та вона не відповіла.

Рингтон продовжив грати, але сестра не відповідала. Що за дивний збіг? Може вона так бігла, що загубила його? Звук лунав десь з лісу поруч з місцем відпочинку для автомобілістів. Його часто використовували, як стоянку для машин. От і зараз там було декілька. Тільки місце відпочинку находилась зовсім не в стороні дому. Може її хтось підвіз і так вона втратила телефон?

Зупинилась в районі дії камер заправки, намагаючись розгледіти щось в стороні звідки лунала музика. Нажала на відбій, вона тут же зникла, що підтвердило мої думки, що це справді її мобільний дзвонив. Оглянулась на заправку, в правилах  явно указано, що я не повинна залишати територію заправки в робочий час, та це все одно мій останній робочий день. Набрала номер сестри знову і перебігла дорогу, вдивляючись в темноту. Там не було ліхтарів, як на стоянці, тож приходилось старатись щось розглядіти в темноті. Мелодія роздавалась в стороні припаркованих машин, але коли я майже дійшла до них, дзвінок обірвався. На цей раз це сталось не тому, що я припинила його. Щось скрипнуло зі сторони машин. Повернулась на звук і застигла.

— Дарина? – голос Льва Вікторовича ніколи не здавався мені таким страшним, хоча і відігрував співчуття. – У вас щось сталось? На вас лиця нема. Може вас підвести?

Слова стали поперек горла. У вухах перелякано забилось серце, хоча він всього лиш стояв біля відкритого багажника власного автомобіля і пропонував мені допомогу. При цьому мені здалось, що він щось ховає за спиною. В голові майнула наївна думка: професор просто знайшов мобільний телефон сестри та вирішив його привласнити. А потім я опустила погляд вниз і помітила ногу, що виднілась із-за колеса. В яскравому рожевому уггі, розшитому поетками, вона налякала більше, чим різко зникла посмішка професора.

Я не встигла навіть закричати. Він кинувся до мене, щось важке, в його руках, ударило по голові, після чого в очах потемніло. Коли я змогла хоча б відкрити очі, мене волокли по землі до багажника, після чого залишили лежати рядом з Русланою. Болі не було, я просто не відчувала власного тіла і могла лиш з жахом спостерігати, не вірячи, що все це відбувається насправді.

О, так, я б і мріяти не могла, щоб смерть мами та все, що відбувається зараз, було лиш моїм дурнуватим кошмаром. Я навіть не проти, щоб зараз появилась здоровенна вовчиця з моїм лицем, і перегризла горло балакучому виродку. Тому, що він не припиняв говорити щось про те, що я сама винувата в тому, що відбулось. Наче я не просто опинилась не в тому місці та не в той час, а й зруйнувала його якісь там  плани. Все це звучало, як настільки карикатурна розмова лиходія в кінці фільму, що я все більше надіялась на те, що це всього лиш мій кошмар. Та все перестало здаватись ним, коли він підняв Руслану і на брудну землю, поруч з моїм обличчям, упав шмат її черепа разом з окровленим пасмом волосся і шкіри. В цю ж мить в вухах задзвенів якийсь нестерпний звук і я почала задихатись, різко відчувши стільки болі, що навіть змогла закричати. Щоправда, це більше було схоже на стогін, який не було чути нікому крім самого убивці.

На мить він нагнувся до мене, потворно посміхаючись. Після чого з розмаху ударив по обличчю кулаком. Не знаю: він хотів добити, чи просто лишити свідомості? Але у нього не вдалось одразу. Ударів було по меншій мірі три, перш ніж це перестало мати хоч якесь значення і темнота забрала мене у свої обійми.

**

Якщо це пекло, то тут грає класна музика. Під завивання соліста на фоні гучних гітарних партій, я розплющила очі, щоб не помітити різниці. Мені так: темно, жарко, душно, тісно. Та цей дискомфорт нічого не означає на фоні болю. Він пронизує мене до самих кісток, а голова болить так, наче її розкололи, як горіх. Ніс зламаний, я ковтаю повітря уривками, скрізь розбиті губи та вибиті зуби. Ці подихи даються так тяжко, наче розривають мою грудну клітку кожного разу.