Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Розділ 58. Розв'язка.

Дарина Люта

лютий 2013 року

Сьогодні останній день. Квиток уже куплений, речі я так і не розбирала, тож лишилось позбутись невеличкої завади та дочекатись ранку.

— Може ти перестанеш поводитися, як дитина?! – крикнула на мене Руслана, поки я готовилась до своєї останньої нічної зміни на заправці. – Просто втечеш, серйозно?!

Коли я говорила з менеджером Василем, якось не очікувала, що він просто так здасть мене сестрі. Вона примчалась увечері, коли на роботі завал і сил терпіти її крики не було. Тож я в котрий раз змірила її холодним поглядом, після чого закрилась в кімнаті касира, під її несамовите пихтіння. Від неї було надто багато шуму, а в мене черга з клієнтів. Я так і не наважилась їй подзвонити та хоча б спитати, що саме вона наплела Каю. Чи то я була на неї надто зла, чи то це вже не мало ніякого значення. Білет додому грів душу, я навіть не змогла з ним розстатись і сховала у верхню кишеню форми. Він грів мене почуттям надії та водночас лякав невідомістю того, що мене там чекає. Звичайно ж я поїду одна, знову зв'язатися з Говерлою все одно, що вернутись в минуле, а це занадто навіть для мене.

— У вас є дисконтна карта нашої заправки? – на автоматі питаю, розраховуючи клієнта.

— А у вас є допуск до екзамену, студентка Люта? – спитав Лев Вікторович у відповідь, ледь посміхаючись.

Він стояв останній в черзі, крім нього уже нікого не було, адже час рухався до опівночі. Зайнята роботою і власними думками про завтрашній день я якось не очікувала, що знову побачу свого, уже колишнього, професора.

— Він мені не знадобиться, — холодно відповіла йому, повертаючи карту разом з чеком.

Він явно хотів ще щось спитати, але чи то моє кам'яне лице, чи Руслана, що взялась наче нізвідки та відтиснула його від віконця, відвели його від цього бажання. Сестра тяжко дихала, наче довго бігла. З того моменту, як я закрила перед нею двері пройшло майже три години, так що я не очікувала побачити її знову так рано.

— Ти чому у біса не береш телефон?! – накричала вона на мене так, наче це було по меншій мірі питання життя і смерті.

— А що сталось? Щось з Каєм? – друге питання вирвалось випадково, на фоні рідких думок про його дивний стан.

— Що? Та що з ним буде?! Мені мама дзвонила, а їй дядько. Твоя мама, вона…

Сестра не договорила тяжко дихаючи, я ж прийнялась ритись в сумці в пошуках мобільного та одразу побачила вхідний дзвінок від батька.

— Тату? – налякано шепнула і трубку, надто вже сестра уникала мого погляду. – Що сталося?

— Мама померла, — прозвучав сухий голос на другому кінці слухавки та всередині мене щось відірвалось і упало в безодню.

— Що? – не пізнала власний голос і подумки вмовляла себе, що це все мені причулось. Що це все чийсь жорстокий жарт.

— Мені подзвонили з лікарні, в неї зупинилось серце. Скоріше за все це сталось через її проблеми з тиском. Серце просто не витримало.

Наче мозком я розумію, що він говорить, та прийняти не можу. Відчуття, наче це все не зі мною відбувається. Все це не правда, від початку і до кінця. Моя мама жива, з нею все нормально, я завтра приїду і побачу її, заберу з тої бісової лікарні! Я ж купила квиток на автобус, завтра поїду і…

— Може це якась помилка? Ти бачив її? Ти був там? – спитала скрізь сльози.

— Я завтра з ранку поїду, — була дана мені суха відповідь, від якої підкосились ноги.

Упала з крісла на підлогу, відчуваючи, як паморочиться голова.

— Ти навіть не поїхав до неї? Чому? Коли тобі подзвонили? – ошелешено перепитала.

— О шостій десь, я намагався додзвонитись тобі та Івану, але ви обоє не брали трубку. Я уже не знав, що робити, подзвонив Наталі, а вона Руслані.

— Але чому ти не поїхав? Чому ти зразу не поїхав туди?! – закричала на нього в істериці.

— Куди я поїду? Мене все одно не пустять до неї! — була дана проста відповідь, яка взагалі не складалася в голові.

Як можна було не поїхати, коли тобі повідомили таке? Як можна було залишити її там, таку одну, зовсім самотню. Чому він просто повірив дзвінку? Як ми могли її залишити там, в тому страшному місці? Як я могла її залишити одну, понадіявшись на батька, коли він і про себе не може подбати?!

— Але ж ти міг хоч попробувати, хоч дізнатись… — у мене не вистачає слів, я задихаюсь від сліз, мені просто хочеться закричати, навіть якщо це зовсім не поможе.

— Дарино, це ж не звичайна лікарня. Та що мені там скажуть, лікарів там уже не має. Навіщо туди їхати зараз? Її ж уже немає.

«Її ж уже немає» —  лунає його фраза в голові вражаючи своєю жорстокістю і логічністю водночас.

Їй байдуже коли до неї приїдуть переконатися, що вона уже мертва. І від цього розривається серце. Тому що уже нічого не виправиш, уже надто пізно. Потрібно було вертатись раніше, а краще не їхати зовсім. Це все сталось з нею через мене, тому що я поїхала, залишила її одну. Якби я була там, нічого б з цього не сталось. Все це моя вина.

Від болю й сліз мене скрутило на підлозі під касою. Скільки б я не плакала сльозам не було кінця. Батько приказав мені не убиватись, та я уже не могла його слухати. Він говорив щось про дзвінки родичам, про те що треба найти місце для поховання, і навіть, що Емма підготовила для неї вбрання. Все це виглядало, як бісова чорна комедія! Адже вони довели її до цього, а зараз так просто розмовляють про це, планують похорони, разом! Вони наче не могли дочекатись цього бісового моменту! Гірше було б напевне, якби вони ще й відкрито раділи цьому. І як мені справитись з цим? Перед тим, як покласти трубку, батько сказав найти Івана і розповісти йому про маму. А ще поговорити з «тим страшним хлопцем», щоб нас відпустив на похорони. Я маю в Кая відпрошуватись… Та в мене в голові це не вкладається!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍