Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Йосип Боровницький

Йосип Боровницький — один із сімох засуджених у нашій справі, який до арешту працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. До сьомої зони в Сосновку його привезли після нас з Віруном і Луцьківим. Так сталося, що Луцьків випав з кола людей, з якими ми спілкувалися, тож коли опинився Боровницький у зоні, ми зустрічалися втрьох. За перших стріч аналізували причини провалу організації, згадували, хто і як поводився на слідстві, не оминули й стукачів та їхні способи влізти в довіру, аби витягнути з нас те, що слідчим не вдавалося у кабінетах, згадували про застосування хімії, про поведінку на суді, про вироки, а головне, зауважили, як же ми піддалися чекістському психологічному тискові! Фактично з усіх сімох ніхто свідомо не став на шлях зради, але що з того, коли, наприклад, Луцьків повірив, що Лук’яненко — американський шпигун, і почав допомагати чекістам викривати цього “шпигуна”? Проте різниця між легковірністю, недосвідченістю, наївністю, які дали можливість чекістам розкопати всю нашу націоналістичну діяльність, і зрадою — велика: перше лікується досвідом, друге перетворює людину на ворога самостійницької ідеї.

Боровницький розповів про зустріч у пересильній в’язниці з митрополитом української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, одним з найвидатніших синів України XX сторіччя.

Українські політв’язні постійно цікавилися долею цієї видатної постаті і радо переповідали будь-які новини з його життя, що доходили до Сосновки. З огляду на проведення Вселенського собору, за звільнення митрополита Сліпого виступали Папа Римський Іоанн XXIII, президент США Дж. Кеннеді та багато інших видатних осіб світу. На початку лютого 1963 року Сліпого після 18 років ув’язнення звільнили з концтабору і вислали за межі СРСР. Ми були вельми раді, що така висока особа, як митрополит, патріот, багаторічний політв’язень і вельми розумна людина, опинилася у вільному світі і тепер послідовно і дипломатично понесе світові наш український національний біль, нашу правду. Кожен з нас ніби підтверджував повноваження митрополита Сліпого промовляти до світу від імени ув’язнених борців за волю України, від усієї уярмленої України.

Боровницький трохи малював. Йому вдалося накидати чорним олівцем на білому аркуші ескізний портрет Йосипа Сліпого, коли той лежав горілиць на тюремному ліжкові. Він зобразив його пострижену голову, чоло, ніс, губи, підборіддя, вухо… Справді вийшов непоганий ескіз, завдяки йому ми і склали собі образ духовного отця українців середини XX сторіччя.

А втім цього разу три подільники зібралися не для спогадів, а для обговорення методів реалізації однієї ідеї. Суть ідеї така.

Совітський закон дозволяє писати скарги на вироки до судових, прокурорських, державних, партійних та інших офіційних організацій. У законі не сказано, що в’язень має право спрямовувати заяви і скарги винятково до союзних і республіканських організацій, отже, можна — й на обласний рівень.

Наша справа є яскравим прикладом порушення закону, а саме: юридично неправильна кваліфікація наших дій як зрада батьківщини, коли в наших діях немає жодної ознаки об’єктивної сторони зради батьківщини, з перелічених в диспозиції статті 56 КК УРСР. Отже, нас покарали не за законом, а з політичних мотивів. Цей мотив виявляється у прокурорських відповідях, в яких вони вбачають зраду в замахові на територіальну цілісність СРСР, а це не що інше, як визнання СРСР не як союзної, а як унітарної держави. Тут виявляється справжня суть російського шовінізму. Російську імперію під назвою СРСР вони уявляють як централізовану унітарну державу, отже, марксистське положення про право націй на самовизначення, підпис СРСР під Статутом ООН 1946 року та підпис під Загальною декларацією прав людини 1948 року і стаття 17 Конституції СРСР про право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР — це все просто пил в очі закордонним громадянам.

— Слухайте, Левку, Йосипе, — звертається до нас Вірун, — в різних установах сидить багато інтелігентних людей з вищою освітою, яким за п’ять студентських років у голову напомпували так багато промосковської комуністичної демагогії, що люди в неї повірили і думають так, як їм казали професори.

— Ви думаєте нашими скаргами й заявами просвітити цих людей? — запитує пан Боровницький.

— Не всі, — відказую, — з тої інтелігенції сексоти й чекісти. Думаю, що абсолютна більшість з них порядні й чесні.

— То ти, Левку, думаєш, що нашою заявою можна поставити їх на шлях істини? — недовірливо допитувався пан Боровницький.

— Маю скромнішу надію: хай один із десятьох, що прочитають заяву, почне думати про долю України — і то буде добре. Мусимо ж ми щось робити задля свободи.

— Я буду шукати з журналів і газет адреси установ,