Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

на найбільшому пресі. Він гордо стояв біля величезної машини і радів, що вона слухняно виконує його команди. І хіба це не свідчило, що він найкращий на заводі?! На заводську дошку пошани, щоправда, не потрапляв з тієї ж причини: дошку формувала дирекція, а він її не вважав за розумнішу, дужчу чи кращу за себе і коли хтось із них проходив повз його височенний могутній прес, він зупиняв його і прямо з високо піднятою головою давав йому зрозуміти свою зверхність.

— Скільки платять людям за роботу? — допитуюсь у Віруна.

— У лакофарбувальному цеху — це найшкідливіша робота, 32, 34 до 36 рублів помісячно. У котельні, сушарні, ливарні платять близько 30 рублів. На всіх інших роботах менше. Проте в цехах багато є робіт нормованих. У такому разі можна заробити більше, якщо перевиконувати норму. Щоправда, це може бути небезпечно: якщо якась дільниця вся перевиконує норму впродовж кількох місяців, тоді дирекція заводу підвищує норму виробітку і люди змушені робити більше за попередню платню. Норму виробітку на заводі мало хто виконує. Начальство карає, якщо виробиш менше від 20 відсотків, бо тоді в’язень не покриває свого харчування. Це так тепер, бо ще майже 200 зеків взагалі не працює. Коли організаційний період мине, тоді, як вважають старі в’язні, примусять виконувати всю норму. Ми приїхали в добрий період, який довго тривати не буде.

Увечері мене викликав начальник загону капітан Головін і запитав, чи я не знайшов собі роботи.

— Ні, ще не знайшов, — відповів.

— Ідіть завтра і шукайте.

— Ви так кажете, наче робота потрібна мені і я її хочу шукати. Вона мені зовсім не потрібна.

— Кожен повинен працювати. Ідіть завтра і знайдіть працю! — строго мовив Головін.

— Тобто ви говорите, що робота не якась там добровільна, а примусова та й годі.

— Так.

— Отже, політичних в’язнів, які потрапили до ув’язнення не за дармоїдство, а за політичні переконання, ви хочете перевиховати не ідеями, а примусовою працею — нелогічно!

— Ви недооцінюєте значення примусу. Шукайте собі роботу і завтра ввечері мені скажете, де б ви хотіли працювати, — відрубав він.

Я вийшов з кабінету, розшукав Ігоря Кічака, розповів йому розмову з Головіним і спитав:

— А що як просто відмовитися від роботи?

— Краще цього не робити. Якщо ви відмовитеся навідріз, вас за будь-що садовитимуть у бур (барак посиленого режиму) і тим самим відріжуть від багатьох людей, з якими вам обов’язково потрібно познайомитися. А якщо підете на роботу, то й на роботі ж можна знаходити час для обміну думками.

— Гаразд, пане Ігоре. Бачу, що ви радите мені так, як би й собі порадили. А то дехто радить мені діяти так, як сам чогось не хоче діяти.

Назавтра ввечері капітан не з’явився у загоні, а наступного дня запропонував мені разом піти до робочої зони.

— Шановний Лук’яненко, — каже Головін, — вам би добре було почати працю з електростанції на підвезенні вугілля до парового котла.

— Громадянине капітане, я знайшов роботу в другому цеху на підвезенні деталей.

— Ну, ні, на електростанції вам буде краще.

— Знаєте, я вже багато ходив по заводу і бачу, що в другому цеху якраз підходяща для мене праця.

— Ні, я думаю, що найбільш підходящою для вас працею буде підвезення вугілля. Там після роботи можна завжди в душі помитися. Якщо раніше забезпечите котли вугіллям, то можете повертатися в житлову зону — вахта пропустить.

— Я вже вирішив, що піду в другий цех.

— Ні, підете на електростанцію.

— Це наказ?

— Так!

— Так навіщо ж ви граєте кумедію в добровільність вибору праці? Хто наказав, кадебіст?

— Я наказую! — зі злістю відказав Головін.

— Не вірю. Ви просто берете на себе відповідальність. Що, кадебісти вирішили запхнути мене на найважчу працю? Ви мені скажіть: це написано у справі зі Львова чи тут уже вирішили?

— Вироки доручено виконувати нам.

— Це не відповідь.

— Ми інтелігенцію стараємося привчати до фізичної праці.

— Дякую за відвертість! Оце зовсім інша мова, а то “вибирай, вибирай собі працю!” Який у біса “вибирай”, коли в дійсності вирішили, що інтелігента треба кинути на найважчу працю. Це тільки мене чи кожну інтелігентну людину запрягаєте в подібний хомут?

— У нас тепер загалом індивідуальний підхід.

— Справедливість вимагає однакового підходу до всіх в’язнів.

— Ні, ви тут в колонії різні і до різних людей різний підхід.

— Передайте в такому разі чекісту, що Лук’яненко селянської закваски, виріс не в оранжереї, має міцні жили і ніяка робота на заводі його не лякає.

Він представив мене старшому зміни, покрутився п’ять хвилин і пішов геть.

За зміну потрібно було навантажити, привезти й розвантажити дев’ять вагонок вугілля. Два тижні в мене болів кожен м’яз, і я смертельно втомлювався. Потім ставало все легше й легше, за місяць я втягнувся і вже почувався цілком нормально.