Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

Розділ 16

ПОЛІНА

Ми обмінюємося з дідусем останніми новинами, розмовляючи телефоном. У школі сьогодні уроків більше не буде і я вже збираюся вирушити додому. Ось тільки почекаю Дениса, він просив не йти без нього – хоче відвезти мене на мотоциклі. Закінчивши розмову, розвертаюся і тут же натикаюся на Фелікса. Знову він?! Та відчепиться він від мене сьогодні вже?

– Дай пройти, – прошу його, намагаючись обійти.

– Я тебе не тримаю, – піднімає він руки вгору і перегороджує мені шлях корпусом свого тіла.

– Тебе батько зачекався, я бачила його на подвір'ї школи, – перше, що спадає мені на думку, що може його відволікти від моєї персони. Чи не забагато цього хлопчиська паскудного для одного дня? Усередині вже все закипає. Мені вдається ухилитися, прослизнути між стіною і ним. Роблю лише кілька кроків уперед, коли чую звук телефону, що падає на підлогу.

– Віддай мені мій телефон,– вимагаю у Фелікса. Він встиг першим підняти його з підлоги і тепер на витягнутій руці розмахує ним, дражнить мене.

– Дотягнешся? Покажи, як умієш стрибати, – бридкий хлопчисько явно випробовує моє терпіння.

– Вчинок, гідний ідіота, – ловлю себе на думці, як він жалюгідно  виглядає.

– А якщо подивитися, які тут фотки, і їх можна перекинути кудись, – він починає порпатися в моєму телефоні.

Я застигаю в нерішучості від безсилля зрозуміти його вчинки, що ним рухає і як мені бути.

– Не смій, я забороняю тобі відкривати мій телефон, це особисте. Ти не маєш права, – намагаюся я його напоумити.

– А ти сама взяти не можеш? Що, руки короткі? Що впало, те пропало, – він провокує мене на більш активні дії, показуючи жестом, що кине телефон на підлогу.

– Не треба, – мені стає страшно, що він виконає свою погрозу і я залишуся без телефону. Новий купити мені нема на що. Я на межі нервового зриву. Як же дожити до закінчення школи? Мені, що кинутися перед ним на коліна, благаючи про пощаду?

– Давай, стрибай, недоросток! – продовжує знущатися наді мною Фелікс.

– Ах ти, вимахав як... м'язи наростив, а розумом слабенький! – я впираюся обома руками в його груди.

 Феліксу вдається утримувати і мої руки, і мій телефон. І я знову відчуваю небезпеку, що виходить від нього. 

– А ти все борзеєш, так, заучка? – він нахиляється ближче до мого вуха.

– Феліксе, просто віддай мій телефон, – шепочу я, намагаючись вирвати свою руку. – На мене дідусь чекає, він хвилюватиметься. Та й на тебе батько чекає.

– Ти сама своїми руками все робиш, для того щоб перетворити своє життя на пекло. – він ігнорує мої слова. 

Я дивилюся на нього широко розкритими очима.

– Або ти будеш робити те, що я тобі скажу, або я зроблю так, що ти тут вчитися не будеш. Ти мене зрозуміла, Поліно? Ти сама втечеш звідси, – описує він перспективи мого подальшого перебування в школі.

Від страшної думки, що я позбудуся можливості закінчити школу, мене починає трясти. Я дивлюся на нього, закусивши нижню губу, і не знаю, що говорити.  Фелікс може влаштувати мені все те, про що сказав хвилину тому.

– Я не чую відповіді, – вимагає він. – Знову мовчиш? Говори мені. Хочеш жити в пеклі?

– Я тебе зрозуміла, – вимовляю я.

– І?

– Не хочу жити в пеклі.

– Тоді слухай першу вимогу – щоб я більше не бачив тебе разом із Денисом на його мотоциклі. А за ідіота ти маєш вибачитися, скажи, що береш свої слова назад.

– Ти сам напросився! – виривається в мене.

– Так? Ну добре, – Фелікс повертає мені мій телефон. – Забери свій мотлох і не плач потім, що я тебе не попередив про наслідки.

Він уже робить крок до виходу, як я зупиняю його.

– Зачекай.

Фелікс уже повертається до мене спиною, коли я, схаменувшись і діючи немов за натхненням, наважуюся підійти ближче. Інстинкт самозбереження бере гору. Це мій єдиний шанс врятувати себе. Я дивлюся  йому в очі, він дивиться в мої й чекає.

– Вибач, – Ти не ідіот. Я не буду так більше робити, – продовжую я сміливо дивитися в його обличчя. – Обіцяю.

– Можеш спробувати зробити ще раз, – хмикає Фелікс. Він нависає наді мною, спершись об стіну рукою над моєю головою. Амбал. Я поруч із ним як комашка мізерна. – І пізнаєш тоді мій гнів повною мірою, дрібнота! Вибачилася – молодець, слухняна дівчинка. Тільки нічого ще не закінчено, зрозуміло?

– Феліксе, – белькочу я і кладу руку на його груди, намагаючись знову зупинити і якось заспокоїти, чи що... Погляд так і не зводжу з його обличчя, яке тепер здається зовсім близько, і я розумію, що кудись починаю ніби провалюватися – його очі, і більше нічого навколо. – Я прошу тебе – не роби так зі мною. Ти ж знаєш, що... Що я не можу втратити це місце – моє життя буде зруйноване.  Я маю здобути освіту, щоб мати змогу утримувати себе і дідуся.  Розумієш? Фелікс... Це дуже жорстоко.

Я говорю і не можу повірити своїм вухам, як виявляється ніжно може звучати його ім'я. Але як же достукатися до його серця, до всього людського, що є в ньому? Повинно ж бути, врешті–решт.

– Мене жалістю не прошибеш, – граючи очима, вимовляє він тихіше, ніж зазвичай. У його голосі з'явилася явна хрипота, а очі ніби затягнуло поволокою.

Як дивно бачити його реакцію на мої слова, на дотики рук! Від його погляду й відчуття своєї долоні на його міцних грудях, у яких шалено билося його серце – я відчуваю безумовно дуже чітко, – мене б'є дрібне тремтіння, і нема жодних сил впоратися з ним, вгамувати його.

– Я впевнена, що ти кращий, ніж хочеш здаватися. Фелікс... Ти такий великий і сильний, не ображай мене, слабку дівчинку? Фелікс...

Фелікс накриває мою тремтячу долоню своєю – величезною і гарячою, і стискає мої пальці, смикає їх. Я намагаюся звільнити пальці, хочу відняти долоню, але він у відповідь стискає мої пальці своїми, не давши рушити з місця. Його очі стають ніби зовсім п'яними, він раптом нахиляється ще нижче, одночасно підтягуючи мене до себе. Я переривчасто дихаю, не розуміючи, як себе зараз поводити, і не можу не відчувати шалений дріб його серця. Я не очікую, що він захоче мене...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍