Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

Розділ 15

ФЕЛІКС

Спостерігаю, як ці двоє сідають поруч. Денис зовсім дурний – мабуть, не розуміє, що він у мене на гачку. Ну, нічого, я з тобою розберуся. Ти в мене потанцюєш.

У принципі, мені на нього плювати. Що є він, що його немає – без різниці. Звичайний тупий шмаркач. 

Коли ж уже закінчиться цей урок? Так хочеться швидше рвонути звідси. Не сидиться мені на одному місці.

Я не встигаю повідомити Неллі Вікторівні, що хочу збігати за папкою з тестами, які вона залишила в учительській. Вискочка мене випереджає, мені залишається запасний варіант – відпроситися вийти з класу, як у молодших класах.

Перехоплюю її на півдорозі, коли вона повертається до кабінету.

Притискає до себе цю папку, як надійну броню, просто вчепилася в неї мертвою хваткою.

Дивлюся на неї і ловлю себе на думці, що дивлюся на її губи, вивчаю їх і думаю про те, як би пестив їх... Про те, які вони на смак.

Напевно, солодкі, як вишня, або як цей запах суміші екзотичних фруктів, який виходить від неї. Її запахи витають навколо мене, заповнюючи весь простір.

Вони притягують мене до себе, подібно до магніту. Спокуса наблизитися до неї, притиснутися до її волосся стає непереборною. Я уявляю, як вона відповідає мені взаємністю і відчуває таке ж задоволення, як і я.

Таку картину малює моя уява, а в реальності виходить все, як завжди, – вона дивиться на мене презирливо, потім відштовхує та тікає.

Настає перерва після виснажливого першого уроку в цьому навчальному році, і Неллі Вікторівна не упускає нагоди, щоб не влаштувати мені допит із пристрастю.

Її хвилює, що ж відбувалося в коридорі між мною і Царенко. Що з нею всі носяться, як із... Не розумію.

– Фелікс тебе образив? – ставить запитання Неллі Вікторівна Царенко, яка вийшла з класу в коридор, тим самим залучаючи її до участі в розмові.

Та намагається не дивитися на мене, роздумує над відповіддю, тримає паузу і, прослизнувши поглядом по моєму обличчю, заперечує припущення нашого класного керівника. 

– Н... ні, – долинають її слова. – Нічого страшного мені... Фелікс не зробив.

Спасителька чортова. Царенко мене дивує. Хто б міг подумати, що в цієї тихоні є залізні принципи.

Спритно вона ухилилася. Виходить, шляхетна уся така і тепер я їй зобов'язаний. Я дивлюся на неї і мрію, щоб мій погляд її й спопелив.

Чортова заучка! Так умила мене перед усіма, хто чує нашу розмову, стоячи в коридорі. Що тепер пацани про мене думатимуть? Що я слабак? Е, ні, цьому не бувати.

Їй так це не минеться! Я цього так не залишу.

А ще цей настирливий Денис, прилипало, так і ходить за нею слідом, як хвостик. Удає з себе лицаря. Треба придумати, як його нейтралізувати.

Не буду залучати Артура з Нікіфором, сам маю розібратися. Підуть зайві розмови, знаю я їх – сповістять на весь білий світ. А ця парочка тепер, що тягатися буде скрізь разом?

– Фелікс, – звертається до мене Неллі Вікторівна, коли ми залишаємося наодинці.

Я піднімаю на вчительку очі, чекаючи, що вона скаже далі. І швидше б уже сказала – мені треба поспішати розібратися з заучкою, яка зарвалася!

– Ти справді не ображав її? – запитує вона.

Звичайно! Дуже треба.

– Так, – киваю я. Навіщо вже розвивати цю тему, якщо Царенко підтвердила це.

– Що ж... Це вже великий прогрес для тебе. Тоді я, на честь свята сьогодні, твоєму батькові про інцидент на лінійці повідомляти не буду. Я дуже сподіваюся, що так буде й надалі тривати.

Я з подивом дивлюся на неї. Сильно мене це, втім, не врятує – батько бачив бійку на лінійці. Але все ж однією головомойкою менше.

– Дякую, Неллі Вікторівно.

– У всіх має бути шанс виправитися. 

Я знизую плечима у відповідь.

– Можу я поставити особисте запитання, Феліксе? – запитує обережно Неллі Вікторівна. – За що ти чіпляєшся до дівчинки? Навіщо ти її постійно ображаєш?

– Воно того не варте, – я насуплююся. Ось це вже не стосується вчительки!

– Так я й думала, що ти відповіси мені саме це, – зітхає вона. – Тільки дозволь усе ж дати пораду: якщо дівчинка тобі... подобається, то це не той спосіб, який може принести успіх.

– Я не розумію, про що ви говорите, – байдуже відгукуюся я. – Вибачте, але на мене чекає батько.

– Пора дорослішати, Феліксе, – вимовляє вона. – Інакше можна втратити щось важливе.

– Зрозумів, – киваю я. – То я піду? Батько чекає.

– Іди, Феліксе, – відповідає класний керівник, вочевидь журячись через те, що її слова залишилися мною не почутими. – До побачення.

– До побачення, – відгукуюся я і, поправляючи на плечі рюкзак, продовжую рухатися коридором.

Дорогою оглядаюся. Блін, і де її шукати тепер? Напевно, пішла вже. А Денис, як собачка, слідом побіг. І тут я натикаюся на неї. Вона з кимось розмовляє по телефону, стоячи біля вікна на першому поверсі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍