Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

Готуємо коктейлі, легкі закуски та прямуємо до басейну. Сьогодні дуже жарко, я вже і не пригадаю коли так тепло було, те що треба, щоб окунутися та проплисти декілька кругів у басейні. Залишаємо напої з їжею та рушники біля своїх лежаків та прямуємо до води.

Водичка тепла та прохолодна одночасно від чого тіло одразу береться сиротами. Я перша занурюся, поки подруга наважується. Мені набридає її чекати, тож набираю у ладоні воду та бризкаю у бік подруги. Та, щось пищить, але зате швидко занурюється. Басейн досить великий та в міру глибокий, плаваємо довго, я б сказала до ломоти тіла.

- Тай, а де це Тарас, щось його не чути? – запитую подруги, після того як розмістилися на лежанках та відпиваю солодкий напій зі свіжими фруктами, м’ятою та льодом.

- А, він кожної неділі на тренуванні з десятої до першої дня. Так, що відпочивай поки його немає. Бо він у нас майбутня зірка великого спорту!

- Зрозуміла.

Поплавали, а тепер потрібно і позагорати,зручно розмішуся та відчуваю як сонячне проміння гріє шкіру. Коли сонце починає припікати, перевертаюся на живіт лежу ще так, а потім ми з подругою знову ідемо плавати.

Вдруге вода не така прохолодна, як вперше я б сказала навіть гаряча. Цього разу навіть подруга швидше занурюється ніж минулого. Роблю перше коло по басейну, друге, а потім відчуваю як горять мої плечі і чомусь я здогадуюсь чому так відбувається. Повертаю голову та бачу нахабу Руслана. Ми дивимося один на одного, а потім я розвертаюся, щоб поплавати ще, але натикаюся на цікавий погляд Таї.

- А я кажу між вами є щось невидиме! – заявляє серйозно.

- Тай, – відмахуюсь – Тобі здалось.

- Ні! Я рідко помиляюся.

Біля басейну ми проводимо час до обіду, коли сонце починає нестерпно пекти тікаємо до будинку. Руслана ніде немає, мабуть поїхав, напевне так і краще. Зате вдома вже Тарас. Бачу його у вітальні біля телевізора з жостиком у руці. Він настільки зацікавлений грою, що навіть не бачить нас з Таєю.

- Бу – підкрадаюся заду, малий не очікував від цього навіть жостик впустив зі своїх. Та  одразу програв у свої грі.

- Ти, що дивна, що ти наробила. Я через тебе такий важливий рівень програв – бурчить ображено.

- Не бурчи. Що за рівень ? Розказуй.

Ми з Таєю розміщуємося біля хлопця. Дівчині не цікаво те, що розповідає брат, вона бере до рук свій телефон та щось переглядає там. А я слухаю Тараса, який з великим захопленням розповідає про свою гру.

- Круто! А я ніколи не грала.

- Ооо, давай зіграємо – у Тараса навіть очі засвітилися.

- Та я тобі одразу програю.

- А я піддамся, будь ласка, вдвох набагато цікавіше ніж одному – хлопець дивиться жалісливим поглядом, а я помічаю схожість між братом та сестрою.

- Добре, але піддаватися мені не потрібно зрозумів, малий!

- Як скажеш.

Тарас пояснює правила гри, дає жостик до рук показує як ним користуватися. У теорії все зрозуміло, а що покаже практика зараз побачимо. Гра цікава і не така складна, як здавалася. Після декількох раундів. Я виграю, чого навіть сама не очікувала від себе.

- А казала, що грати не вмієш – говорить Тарас

- У мене хороший вчитель був!

- Ну це точно, що вчитель хороший – хлопець сам себе нахвалює.

- Оу, а котра година? – дивлюся у бік вікна.

- П’ята – говорить Тарас.

- Оу, то мені вже пора.

- Як ще ж рано ? – одживає Тая, яка на період нашої гри з її братом, ні на секунду не випустила свій телефон з рук. Треба буде запитати, що там такого цікавого.

- Яке рано вже п’ята, а нам завтра ще на пари, а ще треба до гуртожитка доїхати.

- Чому так час швидко летить? – сумно говорить подруга.

- Хто його знає.

- Тоді чекай, я Руслана попрошу він тебе підвезе. Він також у місто їхати. Бо саму я тебе не відпущу – якось радісно щебече подруга.

 - Це зайве, Тай.

- Нічого зайвого вам все одно в один бік. – Тая мене не чує, які б аргументи я б її не говорила.

- Все йди збирайся, а я до брата – чесно я думала, що він вже поїхав, а тепер прийдеться з ним ще їхати в одному просторі до міста.

У кімнаті швидко закидаю речі до рюкзака, перевдягаюся та спускаюся до низу.

- Готова їхати? – запитує Руслан коли мене бачить.

- Угу.

- Дякую, тобі, що погодилась приїхати – говорить подруга та обіймає.

- Це тобі, дякую, що запросила.

- Ти, хоч і дивна трохи, але мені сподобалася з тобою весело – говорить Тарас.

- Оу, малий – йорзаю рукою по його волоссю – Ти, теж класний.

Прощаюся з Таєю та Тарасом, вони нас проводять до автомобіля Русла. І це саме той автомобіль на якому він мене ледь не переїхав. Спортивний. Впевнена, що й ще швидкий. Відчуваю поїздка буде цікаво.

А ще мені не подобається погода, яка зіпсувалася і від ранкового сонечка і сліду немає. Сонце затягнули сірі хмари, а ще з’явився вітер. Коли він дує в спину кривлюся.

- Ну, що готова, тобі має сподобатися – двух значно питає Руслан , коли опиняюся в середині шкіряного салону автомобіля. Аромат шкіри змішаний з ароматом Руслана п’янить голову – Пристебнися! – виконую команду, але нічого не виходить. Руслан довго спостерігає за моїми не вдалими спробами.

- Сядь. Дай сюди – тягнеться до паску безпеки, при цьому опиняється дуже близько, а я на цей час не дихаю та сам мене пристібає. Хлопець пристебнув мене, але сам цього не зроби зі свого боку.

Охорона відчиняє ворота та автомобіль плавно виїжджає з двору у дзеркало бачу Тараса та Таю, які після того як ми покидаємо територію, ховаються до будинку.

Як тільки ми виїхали на трасу автомобіль дуже швидко набирає швидкість, коли стрілка спідометру перевищує 100км/год я навіть перестаю туди дивитися. Руслан виглядає зібрана та впевнено керує транспортом. Але мені, що з того, коли мені і говорити важко від страху.

- Що ти твориш! – кричу тремтячим голосом – Ти хочеш вбити нас!  

Коли Руслан починає обганяти автомобілі. Моя нервова система дає збій. Я закриваю обличчя руками, не хочу цього бачити. Мені страшно, дуже. Страх скував кожну клітинку мого тіла, коліна тремтять. Я ніби знаходжуся у вакуумі. Навіть перестаю чути шум двигуна.