Ніколь Кові - Особливо небезпечний , Ніколь Кові

Ми падаємо на диван і якийсь час, просто лежимо.

Я не обіймаю пташку, хоча безмежно цього хочу. Більше за все у житті. Вона не обіймає мене, на її очах сльози. Сльози від розуміння, що нічого не зміниться.

Я мовчки встаю і нятягую свій одяг.

-Ти скажеш мені піти, вірно?-запитує вона, прикрившись мʼяким, пухнастим простирадлом. Моя дівчинка...

Керр сидить, скрутившись клубочком, як загублене маленьке кошеня. Так дивиться в очі, ніби від мене залежить жити їй чи ні.

Я ставлю лікті на коліна і спираюсь на руки головою. Важко думати, важко щось вирішити.

-Я люблю тебе, пташко.-кажу я, прикривши очі. Вона не наближується. Досі сидить на краю дивану, досі кусає себе за щоку, щоб не плакати. Тримає дистанцію, та я мрію щоб вона її порушила. Бо знаю, що не втримаюсь, якщо вона торкнеться мене. Що нарешті розтану і вимагатиму щоб вона лишилась зі мною. Назавжди.

-Хіба ти не достатньо мене покарав? Хіба недостатньо я страждала?-тихо питає вона і моє серце рветься. Цей біль такий нестерпний, що до моїх очей підкрадаються сльози.

Годі, Кем, це смішно. Чоловіки бляха не плачуть!

-Не знаю.-чесно відповідаю я і Софі хитає головою.

Торкнись мене, кохана... будь ласка. Змусь мене передумати, прошу...

Вона встає на ноги, одягаючись і коли вже повністю готова, знову сідає на диван.

-Тоді це наша остання зустріч.-каже вона, важко ковтаючи. Мене розриває біль.

Керр тримається осторонь, ніби ми чужі люди. Ніби щойно між нами не було цього багаття.

Чому ти так робиш, Софі? Я аж настільки далеко тебе відштовхнув? Ти більше не довіряєш мені? Більше не хочеш бути поряд?

-Ти ж знаєш, що це не так.-кажу я, нагадуючи, що вона нікуди від мене не подінеться. Не втече, не сховається. Бо я будь де її знайду.

-Ти помиляєшся, Тернер.-тихо каже вона, кинувши на мене останній погляд і йде до виходу.

-Чому я маю відмовитись від спадку?-кидаю я їй в слід, поки Софі одягає чобітки. Це єдине питання, яким я можу ще не на довго затримати тут.

-Вже не важливо, Кемерон.-якось тихо відповідає вона.-Якщо я тобі не потрібна, то і мені не варто за тебе боротись.

Софі накидає своє пальто і хапає з гачка шарф, а тоді кидає на мене останній погляд.

-Повернеш телефон?-тихо запитує вона і я відчуваю, що він досі в моїй кишені.

Через силу встаю і крокую просто до неї.

Пташко, ти не повія. Ти не маєш йти після сексу. Ти маєш лишитись. Ти господиня у цьому будинку. Він твій. Лишись, пташко, благаю...

Я не кажу нічого з цього, просто простягаю їй телефон.

-Я відвезу тебе. Автобуси не ходять.-кажу я, поки вона ще не забрала свою річ з моїх рук.

-Я прогуляюсь.-заперечливо хитає головою Софі і вирвавши свій телефон, вилітає на вулицю.

Чорт, який ти ідіот, Кем. Нащо відпустив її? Нащо так вчинив з нею? Скоро почне сутеніти, йти далеко. Невже ти можеш ось так просто її лишити?

Я вдаряю кулаком по стіні, потім ще раз і нарешті хапаю зі столу свій телефон, набираючи Шелбі.

-Так?-відповідає він через кілька гудків. Я чую що друг щось жує, та мені байдуже, що в нього обідня перерва.

-Керр щойно вийшла з мого дому. Нехай хтось прослідкує як вона дійшла до квартири в Паялі.-кажу я і Шелбі довго мовчить.

-Вона йтиме кілька годин. Нащо ти її відпустив? Автобусів нема.-каже хлопець, ніби я цього не знаю.

Господи, Шелбі, просто зроби як я кажу, не змушуй мене відчувати себе ще більш винним. Я знаю, що не правильно чиню.

-Просто виріши це питання, Шелбі.-тихо відповідаю я і скидаю виклик.

Що ти зі мною робиш, Софі?
 

***

Чекаю ваші коментарі!)