Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

Будь і зі мною таким». Їй хотів він уста затулити,

Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

З неба спускається він; за обличчям його потяглися

/300/ Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.

Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

Скинув Тіфея{142} сторукого — зброя ця надто могутня.

Різні блискавки є: одним, котрі легші, циклопи

Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —

Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

Входить в Агенора дім. Небесного полум’я смертне

Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

/310/ Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —

Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські

Німфи{143} в печерах своїх те дитя й молоком годували.

Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

/320/ Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже, —

Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

Що на те скаже Тіресій{144} досвідчений, — він-бо обидві

Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

/330/ Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній

Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.

Батько всесильний зате, — бо ж того, що зроблене богом,

Не скасувати й йому, — взамін за відібрані очі

Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

/340/ Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

Ліріопеї{145} блакитній пізнать: течією виткою

Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі, —

Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

Ніжне дала йому ймення — Нарцис. Про долю хлопчини —

Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.

Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

/350/ Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Нарциса.

Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною

Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

/360/ Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.

Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

«Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі

Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

/370/ Отже, Нарциса, що в тій глушині полював, спостерігши,

Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.

Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

На полюванні тим часом Нарцис, відлучившись од друзів,

/380/ «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.

Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,

Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.

Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —

З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

«Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі

Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

/390/ Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

Краще помру, та не