Публій Овідій Назон - Метаморфози

мав, але так і не вимовив слова,

Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,

Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.

Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.

Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

/210/ Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —

Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —

Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;

Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

Тігрід, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

/220/ Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі,

І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,

Батько — діктеєць, а далі — лункоголосий Гілактор.

Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —

Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.

Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

/230/ «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.

Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

/240/ Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

«Гей, Актеоне! — навперебій, що є сили, гукають

(Той на їх поклик щораз озирається). — Гей, Актеоне!»

Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

Він, проте, — поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,

/250/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.

Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво

Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

Їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської{140} гнів свій

Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

/260/ Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

Діва Семела{141} — Юнона тоді язику дає волю.

«Лайка, проте, не поможе мені, — схаменулась, — на неї

Мушу я впасти, на неї саму, — якщо величаве

Ймення Юнони не марно ношу, — й погубить, якщо маю

Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка

Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).

Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись!

Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму

Плід од Юпітера! Тільки від нього матір’ю стати

/270/ Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

/280/ Наче знічев’я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то, —

Каже, — це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

Мало сказати: „Я — батько богів“, якщо є ним насправді, —

Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

/290/ Щоб марнослівним не видавсь тобі, — присягаюся Стіксом,

Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».

Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми