Публій Овідій Назон - Метаморфози

йому піднялось, похололому з жаху.

Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

Кадмові землю орати велить і сипати в неї

Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.

Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.

Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,

Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,

Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

/110/ Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.

Так у театрі, коли під час свят опадає завіса{137},

Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,

Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

«Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились. —

Кинь! І втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

/120/ Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б’ється.

П’ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,

Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

/130/ Зводячи мури міські, як велів йому Феб-ясновидець.

Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —

Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

Поки не вмре, й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

Та серед щастя й удач причиною першого болю,

Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

/140/ Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш:

Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.

Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

Словом погідним юнак гіантійський{138} скликає до себе:

«Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

/150/ Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,

Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

Роблять, як велено, ті, — відкладають лови на завтра.

Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.

Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

/160/ Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.

Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

/170/ В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

Поки Титанія{139} тіло своє неквапливо зливає,

Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши,

Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

(Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

/180/ Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.

Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

Та не було під рукою стріли, а так їй, хотілось

Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

/190/ Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

«Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

Шию видовжує, над головою — загострює вуха,

Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі

Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

/200/ Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги, —

«Горе!» — зойкнути