Публій Овідій Назон - Метаморфози

буду тебе звеселяти собою!»

Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

Пристрасть не гасне, проте; роз’ятрює душу й зневага.

Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

/400/ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.

Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті, —

«Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —

Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія{146} вчула.

Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,

Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

/410/ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

Трави м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався

В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

Зором холодним красу свою п’є, та напитись не може.

/420/ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.

Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.

Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

/430/ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.

Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!

Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

П’є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

/440/ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

Й жалісно вигукнув, руки простигши до лісу німого:

«Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!

Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі.

Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —

/450/ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,

Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,

Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,

/460/ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,

Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.

О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

/470/ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці

Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,

Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу, —

Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

/480/ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

Так одним боком рум’яниться яблуко, другим — ще світле;