Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Сором — сильна емоція. Саме він зараз вміло глушить решту від пережитого й вимальовується червоним на щоках. 

Погляд Влада стає прохолодним. Чоловік встає й відходить. Кидає погляд на зап'ястя з годинником. Потім ліниво дивиться на мене. Я ж подумки повторюю та повторюю його слова про маніпуляції й удавані емоції. Навмисно голосно, аби змусити червону фарбу зникнути, а серцю припинити вибивати шалений ритм. Тільки все це марно. Губи, мої, котрі ще ніколи до цієї миті не знали, що таке поцілунок, горять. Палають пожежею й вимагають продовження. 

— Бо я лише твоя річ для маніпуляцій моїм батьком? — хрипло запитую. 

Святий хмикає. Поправляє рукави сорочки та дістає з кишені телефон. Ігнорує. Навмисно мовчить. 

— Якщо ти вважаєш, що мене хвилює, що ти й Тимур приготували батькові щось погане, то ти помилився. Мене турбує лише мама і брат. Я б не погодилася на ваші дивні ігри, якби не вони. — відчайдушно кажу. 

— Радує, що ти не дурепа, — впевнено промовляє. — Мені час, Юліано. 

Святий не дає й зрозуміти щось. Розвертається та доволі швидко виходить з майстерні. Підхоплююся. Олівці з фарбами падають на підлогу, та не звертаю на це уваги, мчу слідом. Наздоганяю, коли він вже у дверях.

— Стій! — видихаю.

Завмирає до мене спиною.Не рухається, очікує. Напружено дивлюся на його спину. Швидке дихання, пульс у скронях дзвоном, і…і я не розумію чому побігла за ним. 

Влад обертається. В синіх очах витанцьовує пекло, повне зухвалості й розслабленості. Небезпека чомусь пульсує у повітрі між нами.

— Стою. — насмішкувато промовляє.

Не можу вгамувати емоції. Вони не слухають. Роблять, що завгодно, але не підкоряються моїй владі. 

— Отже, Тимур все-таки з тобою замішаний, вірно? — запитую.

— А це хтось приховував? — вигинає брови й спокійно каже. 

— Ну… я не…— роблю крок назад. Сама не розумію чому. Наче Влад звір, котрий от-от кинеться на мене, якщо не відступлю. 

— Гарного вечора, Юліано. 

Влад йде геть максимально спокійно замикаючи мене у квартирі. Я ж повільно повертаюся до його майстерні та якось приречено дивлюся на ескіз підвіски. Малювати більше не хочеться, хоч і знаю, що повинна. Але настрій вже не той. Тому залишаю цю кімнату і йду у спальню. Падаю на ліжко й закутавшись у ковдру, миттєво засинаю. Мабуть, потрясіння після поцілунку, значно сильніше, ніж вважала.