Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 9

Ескіз завершено. Він легкими лініями виведений на подарованому полотні. Влад позаду. Все ще тримає мене рукою. Все ще спалює до попелу. 

— Бачиш? 

Хочу обернутися, поглянути в сині очі, але він не дає. Підсувається ближче, не залишає між нами й міліметру вільного простору. Дихання пришвидшується. Більше не можу поринути у те відчуття, де творила й не існувало нічого іншого. Занадто гостро, кожною клітинкою, кожним атомом, сприймаю чоловіка позаду. 

— Що? — здавлено запитую.

— Все ідеально, — схвально відповідає. — Кожна лінія, вензель…

Несподівано торкається пальцями голови, де скроні. Там, де раніше була його рука, тепер холодно. Втім, жар приливає до обличчя. Влад знімає резинку з волосся й розпускає його. Перекидає пасма на одне плече й схиляється до оголеної частини шиї. Не торкається, хоча жахливо хочеться, щоб зробив саме це, говорить:

— Ти домалювала дещо, поглянь. Пелюстки інші, підвіска значно красивіша, ніж в житті. Кожний художник, — лоскоче диханням шкіру, — помічає те, що не помічають інші. Він бачить глибину, сам корінь того, що зображує. Як тоді, на моїй виставці, — його губи ледь відчутно чіпляють мочку вуха, — ти зазирнула у дівчину настільки глибоко, що помітила те, чого не помічали інші — її страхи. Тому захотіла одразу змінити безнадію на віру у те, що світло десь завжди поряд. І саме це робить тебе художником — бачення речей, яких не помічають інші. Втім, — вже не приховуючи власних бажань Влад торкається ділянки шкіри за вухом губами, повільно, навмисно легко, немов дотик пір'їнки, — є речі, яких не бачиш ти, але читаю у тобі їх я. 

— Які? — виривається хрипло.

Не можу більше тримати себе у руках. Тіло інтуїтивно тягнеться до Святого. Відкидаюся на його груди й спираюся головою на чоловіче плече. Руками він притягує ще ближче, стискаючи талію пальцями. Залишає поцілунок на згині шиї. 

— Сміливість і страх у тобі йдуть тримаючись за руки, Юліано. Забагато чого ти боїшся, тому й дивишся на життя крізь заплющені очі. У руках деяких ти — річ для маніпуляцій. 

— Ти хочеш сказати у твоїх руках? — шалені відчуття бігають тілом, збурюючи кров. 

Я перетворююся на вулкан, що не може триматися й ось-ось вибухне лавовим потоком. Відчуваю себе зіркою, про яку говорив Святий, котра у будь-яку мить перетвориться на карликову. 

— Здогадайся сама, — вкрадливо вимовляє на вухо. 

Але я не чую слів. Все, що знаю — ритм серця, швидкість пульсу й запахи Влада: спокусливі, палкі, до божевілля смачні. 

Саме я обертаю обличчя й знаходжу його губи своїми. Саме я цілую чоловіка, першого у житті. Дах зносить раз і назавжди. Він змій спокусник, який дав спробувати заборонений плід, чітко знаючи, що той викликає залежність. Проте, усвідомлення простої істини не змушує зупинитися. Навпаки, я жадаю продовження. Того самого, яким нам вимальовують кохання у фільмах на екранах телевізорів. 

Влад завмирає. Відсторонюється. Я розплющую очі й тону у темно-синьому небі Святого. Настільки глибокому, що не відірватися. 

— Хочеш не просто грати роль нареченої? — вимогливо запитує. 

— Я не…— не вдається знайти підхожі слова. 

— Не йди туди, де шлях викладено удаваними емоціями, — попереджає. 

Навіщо? Спочатку спокушає, словами й діями, а потім дає задню. Чому? Грає? Звичайно ж грає. Він і Тимур. Не дарма ж їм потрібна я. Але…що саме за гра та які у ній правила? 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍