Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

Коли в залі вимкнули світло, я зрозуміла - ідея з фільмом була безглузда. Підтвердження цьому - легкий дотик наших рук. Я поспішно прибрала свою з підлокітника крісла. Але не допомогло, жар від його дотику почав повільно, але впевнено поширюватися по всьому тілу. Який вже тут перегляд? Перед очима миготіли кадри, я спробувала зосередитися, ігноруючи всі до болю приємні відчуття від такої близької присутності Влада. Коли більш-менш вдалося вловити сюжетну лінію, почалася любовна, а скоріше, інтимна сцена головних героїв. Я не витримала та подивилася на свого сусіда. У темряві кінотеатру він мав вражаючий вигляд, але не тільки зовнішність справляла гнітюче враження, зараз від нього віяло диявольською небезпекою. Але страху не було, мене засліпило бажання. Немов метелик я хотіла полетіти на вогонь.

Влад безпристрасно повернувся до мене. Лише на мить я, а можливо, і моя уява, що розігралася, вловила в його очах тінь несамовитості. 

- Принести тобі чогось попити? - спокійно запитав він.

- Кока-коли! - у горлі й справді пересохло!

Коли він повернувся, я, принаймні, зовні себе контролювала. Тільки руки злегка тремтіли, коли він передавав мені відкриту колу.

- Дякую! - у відповідь ледь помітний кивок.

Фільм так і залишився для мене за сімома печатками. Навіть початок уже не пам'ятала. Зате могла розповісти, який у Влада приголомшливий запах, не туалетної води, а свій, та як він діє на мене. Можна було б списати всю свою неадекватну реакцію на прийнятий раніше алкоголь, але навіщо брехати самій собі? У його присутності я не відчувала ні боязкості, ні невпевненості, лише пекуче бажання бути поруч із ним, в всіх сенсах цього слова! Воно затуманювало розум та заважало думати! Нічого більше не мало значення!

У машині мене пробрало замішання - Влад весь час мовчав. Тепер, мабуть, злився він! М-да! Веселе побачення! Якщо це можна назвати таким.

- Вибач! - про всяк випадок вибачилася я.

- За що? - він здивовано подивився на мене.

- За те, що змусила тебе йти зі мною! - пальцем у небо.

- Мене неможливо змусити що-небудь робити без моєї згоди!

- Тоді чому ти зі мною не розмовляєш? - я не мала його таланту із заковиркою підходити до проблеми та блискуче її вирішувати.

- А що я зараз, по-твоєму, роблю?

- Везеш мене додому та повністю ігноруєш! - ну чому я не можу в його присутності пококетничати або злегка злукавити, чому постійно викладаю все що на духу? Наче, при погляді на нього, в кров починають виділятися невідомі науці клітинки сироватки правди.

- І що ж більше тебе не влаштовує? - розвеселився Влад.

- Ми могли б десь перекусити! - по-моєму, зрозуміліше нікуди.

Він усміхнувся.

- Не встигнемо!

- Чому?

- Я скоро їду у відрядження.

- Надовго? - злякалася я.

- Поки що не знаю! - знизав він плечима.

- А коли повернешся, ти подзвониш мені! - скромно потупивши очі, я спробувала фліртувати.

- Ти поводишся дуже сміливо для дівчини свого віку! - чи то серйозно, чи то жартома, прокоментував він.

Пуританин, блін! Столітній старий! Я тобі зараз влаштую двадцять перше століття!

- А як, ти думаєш, я маю поводитися, щоб відповідати дівчатам свого віку? - почала розпорошуватися я. -Ти ж чудово розумієш, як я до тебе ставлюся! Я не хочу носитися з телефоном, в очікуванні твого дзвінка?! І постійно перевіряти - чи не вимкнений він?! Або, можливо, розрядився?! А раптом зламався?! А раптом, узагалі, ти не подзвониш?! Я так не хочу! Якщо ти вважаєш, що я якась неправильна, то вибач! Але такою я народилася! Мені потрібна хоч краплина ясності!

Влад дивився на мене злегка розгублено. Уперше! Незвично! Явно не очікував такої відвертості.

- Я зателефоную! - нарешті видавив він.

- А я буду чекати! - заспокоїлася я. - І постійно перевірятиму телефон.

Він розсміявся легко та невимушено, зовсім не так як у клініці. Я спробувала вловити різницю, але Влад швидко взяв себе в руки та вже серйозно подивився на мене.

- Ти ще занадто маленька та надто імпульсивна. Крім бажань існують ще й обставини, що заважають їхньому виконанню. Не все, що ти хочеш, можна отримати! А необдумані вчинки можуть дуже ускладнити тобі життя!

З незрозумілої для мене причини свідомість зачепилася за слово - "маленька". У пам'яті щось спалахнуло й одразу ж вислизнуло. Дідько, неприємне відчуття! Зате всю його міні лекцію я благополучно прослухала та, відволікшись на секунду, помітила, що ми стоїмо біля мого під'їзду. І коли тільки встигли?!

- Іди додому. Тобі вже час.

- З чого ти взяв, що мені пора додому? - здивувалася я.

- Хлопчики позаду хвилюються!

Якщо чесно, то спочатку я подумала, що Влад просто обмовився, настільки дивними були його слова. Але, помітивши його погляд, спрямований у дзеркало заднього виду, застогнала! Охорона батька. Я зовсім забула!