Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Тебе у кращому разі застрелять на місці. У гіршому — викрадуть просто з твоєї фотомайстерні, доправлять до найближчої конспіративної квартири і катуватимуть у якомусь підвалі, допоки ти не надаси усі потрібні їм свідчення, що, наприклад, Дейч — подвійний агент. Британський, німецький, французький… значення не матиме. Ти усе підпишеш. А потім тебе знайдуть у канаві з простріленою головою.

— Але цього не може бути! — ошелешено прошепотіла Едіт.

— Може, — проказав Алекс, — зрештою, Едіт, не думай, що серед тих людей у Росії, звинувачених у шпигунстві чи зраді, яких щоденно пачками катують і розстрілюють без суду і слідства у підвалах Луб’янки, немає ідейних, вірних ідеалам пролетарської революції… Половина з них ті, хто ту чортову революцію робив, вербував найповажніших офіцерів царської армії…Та їх ніхто не щадить.

Алекс замовк.

— Боже, Боже… Ти, ти…. Ти говориш страшні речі! — проказала вона.

— Я говорю реальні речі, — відповів Макміллан. — А тепер ще раз. Дай собі відповідь: ти працюєш на Дейча за гроші чи за ідею?

Едіт витерла вологі від сліз очі.

— Ти нічого не знаєш! Ти зовсім нічого не знаєш! — прошепотіла вона.

Його брова поповзла вгору.

— То розкажи мені.

— Перед тим як я почала працювати на Дейча у Лондоні, — мовила Едіт, — мене позбавили можливості будь-якого вибору. Я фотографувала бідні квартали Відня для австрійської компартійної газети, і це була моя робота.

У той час лондонській резидентурі знадобилася вербувальниця. Я була знайома з Дейчем по Відню, але не знала, що він перебрався до Лондона й очолив резидентуру. Я видалася йому підходящою кандидатурою. Мене обманом змусили покинути Австрію, цілу спецоперацію для цього провели. Я навіть з батьками попрощатися не встигла.

Усе провернув один агент на ім’я Отто фон Фраузе. Він… не дуже добре повівся зі мною. А коли я опинилася тут, у Лондоні… Дейч мені просто не залишив вибору. Обіцяв безбідне життя в обмін на те, що я умію робити, — фотографувати й спілкуватися з людьми. І я це робила. Зрештою, вже потім я усвідомила суть того, що роблю… Але яке мені було до того діло? Я отримувала добрі гроші, непогано заробляла у фотостудії… Ти і сам знаєш. Ми з тобою так і познайомились, Алексе. Мною керували амбіції, бажання досягнути більшого… і навіть коли я дізналася, що Дейч зі мною не до кінця відвертий, я вирішила, що зможу переграти його, стати незалежною… Та, певно, часи змінилися, все якось поволі сходить на пси. Все втрачає сенс.

— Едіт! — гірка усмішка з’явилася на обличчі Алекса. — Стати незалежною у структурі НКВС? Ти хоч сама розумієш, що говориш? Схоже, ти так і не усвідомила, на кого працюєш насправді. Це не приватна контора Арнольда Дейча, а ти не наймана працівниця, яка може звільнитися, коли забажає! Ця резидентура — структура ІНО НКВС!

— Ти сьогодні геть збив мене з пантелику, Алексе! — похитала головою Едіт. — Я вже шкодую, що поїхала з тобою на той концерт. Усе починалося так добре, а зараз… ти просто вибив у мене опору під ногами…

— У тебе не було ніякої опори під ногами, Едіт, — промовив Алекс. — Ніколи. ІНО НКВС не набирає агентів для того, щоб давати їм якусь міфічну опору. Ти для них витратний матеріал, навіть якщо поки їх влаштовуєш.

— Скажи мені, а на чиїй стороні ти, такий всезнаючий і безстрашний? — спалахнула вона.

Макміллан гмикнув.

— Я — на своїй стороні, — проказав він. — Усе, що мене цікавить, — інформація для моєї аналітики в «Обзервер», і для цього співпраця з Дейчем дуже корисна. Допомагає складати докупи деякі факти, розуміти суть певних подій. Знаєш, для професійного журналіста цінний будь-який досвід і джерело іформації.

До того ж я класичний консервативний британець, і компартією чи торжеством ідеалів пролетарської революції мене не спокусити, так само і шантажувати складно, бо у будь-який момент я можу піти до Скотланд-Ярду чи МІ-6 і написати заяву про те, що мене, британського журналіста, переслідують агенти НКВС; назвати ім’я Арнольда Дейча… І коли резидентуру почнуть трусити британські спецслужби — йому буде не до мене…. А ти, Едіт? Ти так можеш?

Вона мовчки нахилила голову. Їй не було що сказати чи заперечити. Макміллан назвав речі своїми іменами. Власне, вона і без нього здогадувалась, що усе саме так, тільки не давала ходу тим своїм думкам.

— А концерт? — нарешті запитала вона. — Концерт Плевицької був лише приводом для цієї розмови?

Алекс похитав головою.

— Ти казала, тобі дуже не сподобався букет, який ми подарували Плевицькій. Занадто незграбний, важкий… До того ж квіти були загорнуті у жахливу цупку обгортку…

— Так. Букет і обгортка справді були жахливі.

— Справа у тому, що Плевицька — не просто співачка, Едіт, — промовив він. — Як і її чоловік, вона агентка НКВС. Агентка на псевдо Фермерка. Їх завербували ще на початку 30-х, тож… В отій жахливій обгортці я на прохання Дейча передав Плевицькій певні документи. Тонкий вишуканий папір не зміг би приховати аркуші.

— То твої слова «Квіти для прекрасної фермерки» були умовним сигналом, аби вона зрозуміла, що то за букет?

— Саме так. А концерт у «Савої» твій друг Дейч спеціально організував для того, щоб я зміг без зайвих клопотів передати їй ті документи. Як бачиш, Дейчу не довелося вигадувати велосипед. Як і возити безцінний компромат туди-сюди Європою. Візит Плевицької до Лондона теж не викликав ні в кого підозри. Російська співачка в еміграції зрідка дає концерти, щоб звести кінці з кінцями… Що тут такого?

— Ти сказав… компромат? На кого? — здивовано перепитала Едіт.

— Компромат на одного з поважних совєцьких воєначальників, який стоїть на заваді Сталіну. У Кремлі його хочуть звинуватити в співпраці й таємних домовленостях із німцями, бажанні усунути Сталіна від влади, здійснити державний переворот і що там ще. Фермери отримали завдання підкинути компромат Гестапо. Ті, зі свого боку, навряд чи проґавлять таку нагоду, і до Сталіна ці папірці можуть повернутися справжнім серйозним обвинуваченням. Тож якщо усе складеться, почнеться новий виток репресій серед совєцьких військових найвищого еталону… Усе, як бажає Сталін.

— І ти це зробив? — здивовано перепитала Едіт.

— Ми це зробили разом, люба, — усміхнувся Алекс. — Я і ти.

— Господи! Але ж я не знала…

— Тепер знаєш… — розвів Макміллан руками.

— Але навіщо? Навіщо ти вплутався в таке?

— Усе дуже просто, — проказав Алекс, — я спокусився на прохання Дейча передати ті документи лише з однією метою. Ненавиджу усю цю теперішню совєцьку шушару, які 6 пости вона не займала і як би не іменувалася. Вони спотворили усе, що