Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— Якесь дивне запитання! Ти ж і сам усе знаєш, Алексе… Для мене це взаємопов’язані речі, — перейшла і вона на «ти», хоча за три роки знайомства з Макмілланом жодного разу не наважилася цього зробити.

— Неправда, — похитав головою Алекс. Він обперся рукою на спинку її сидіння і замислено промовив: — Ти дуже чуттєва, романтична і витончена жінка. Навіть не знаю, у який спосіб тебе змусили працювати на Дейча, чи правильніше сказати, на совєцьку розвідку. І навіщо взагалі тобі це здалося.

Едіт підвела розгублений погляд на Макміллана.

— Не знаю, у який спосіб тебе змусили принести свій талант у жертву ідеалам пролетарської революції, — продовжував він, — але щось мені видається, то було зроблено не надто вишукано… Може, навіть брутально. Я не так часто спілкуюся з тобою, — додав, стишивши голос. — Не так часто, як хотілося б… Та кожного разу помічаю у твоєму погляді якусь печаль, невдоволення… І навіть… погано прихований біль.

Едіт дивилася на Алекса, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить.

— Арнольд Дейч тобі так багато платить? Чи ти така ідейна? — знову запитав Макміллан, усміхаючись.

Усмішка у нього справді була особливою — м’якою, приємною і на диво дуже пасувала його мужньому обличчю.

Він обережно провів пальцями по її щоці, нахилився до неї ближче.

— Ну, Едіт?

Чорт! Її думки розлетілися по закапелках мозку. Вона ледве встигла втримати кілька… схожих на притомні.

— Спочатку платили зарплату, — стенула плечима, щоб додати своїм словам більшої впевненості та приховати хвилювання, — щомісяця і досить щедро. Потім, коли я вийшла заміж за Тюдора-Харта, відкрила фотостудію і почала заробляти сама — зарплату видавати припинили. Дейч сказав, що витрати збільшуються і тому їх необхідно оптимізувати.

— І ввів систему гонорарів, виплат за окремо пророблену роботу? — знову усміхнувся Алекс.

— Так… — хитнула головою Едіт. — Немає роботи — немає грошей. Крім того, у мій гонорар вже закладені представницькі та оперативні видатки. Але хіба то гроші…

— Справді?

— Так… Дейч вважає, що платні агенти ненадійні, що йому потрібні ініціативні та ідейні люди, які готові працювати без грошей.

— Як передбачувано!

— А що трапилось, Алексе? Дейч заборгував тобі твій гонорар?

Макміллан розсміявся, хитаючи головою.

Едіт подумала, що було б добре трохи відсунутися від нього. Його обличчя було занадто поряд і тепло його подиху заважало їй сконцентруватися.

— Тоді навіщо ти мене розпитуєш про усе це?

Він якусь мить мовчав, наче обдумував, що відповісти.

— Едіт… — промовив він тихо, — я британець, а не голодний пролетарій з пітерського заводу, що готовий працювати за варену картоплину. Інформація — то мій хліб. Я прекрасно заробляв і до знайомства з Дейчем, і уяви собі, розумію, що таке гонорар, а що таке представницькі й оперативні витрати. Це не одне і те ж. І мені кумедно споглядати те, що відбувається. Дейч плює усім в очі і хоче, щоб усі думали, що то божа роса.

— Я тебе не розумію… — прошепотіла Едіт і сама здивувалася своєму голосу, бо він затремтів.

— Едіт, навіть якщо на початку співпраця з Дейчем видавалася тобі доброю ідеєю, то сьогодні… як би то краще сказати… вона для тебе не варта і виїденого яйця. Тебе використовують. Більше того, дурять на гроші. І гадаю, надалі ситуація буде тільки погіршуватися, — безапеляційно промовив Алекс.

— Про що ти кажеш? — запитала вона, хоч добре все розуміла. Вона і без Макміллана знала, що ситуація з фінансуванням погіршувалася з кожним днем. У всякому разі — для неї.

— Кажу про те, — насмішкувато мовив Алекс, — що Дейч на свої запонки більше витрачає, аніж на оплату роботи агентів.

— То правда, — промовила Едіт, — а вимагає усе більше… Вважає, що я завдяки фотостудії можу навіть принца Единбургського завербувати.

— Мені прикро тобі це говорити, — зітхнув Алекс, — та, схоже, скоро ти справді станеш йому непотрібна. Я так розумію, ти привела для резидентури достатньо поважних людей, щоб тепер Дейч через них продовжував працювати серед лондонської еліти самостійно. Тому й економить на тобі.

— Звідки тобі про це відомо?

— Звичайна логіка і порівняння фактів. Нічого складного. Можливо, — продовжив Макміллан, — Арнольд ще деякий час послуговуватиметься тобою… Але не розраховуй, що цією роботою ти зможеш забезпечити собі майбутнє.

— Я знаю Арнольда давно, Алексе! — зібравшись із духом промовила Едіт. — Він не завжди був найкращим другом, але завжди піклувався про мене…

— А-ха-ха. Кажеш, піклувався? Ти хоч сама у це віриш? — гмикнув Макміллан.

— Чому? Чому? Навіщо ти мені оце зараз говориш? — знову повторила вона.

— Я тобі поясню, — продовжував Алекс. — Ти на початку становлення резидентури була наче його права рука, без тебе він не мав би ні агентів, нічого. Але тепер, сама подумай… завербована тобою професура Оксфорда і Кембриджа, впливові посадовці… Він уже це отримав. А тепер те, що потрібно Дейчу, вирішується вже не у твоїй фотомайстерні, люба.

Тепер він сам працює з тими людьми. Едіт, дівчинко, гряде велика буря. Дуже велика і страшна. Вона вже почалася. У Москві повним ходом ідуть чистки. Шукають зрадників, шпигунів, ворогів совєцької влади. Шукають не тільки серед простих людей, але й серед військових й політичних діячів найвищого рангу… Серед найближчих друзів самого Сталіна. Їх страчують за вигаданими, сфабрикованими звинуваченнями, не розбираючись. Сталін прибирає і зачищає усе, що може стати йому на шляху до абсолютної влади. Тож Розвідупр й ІНО НКВС навряд чи стануть винятком із правил. Їх також будуть трясти й пересівати, бо у розвідці працює багато головатих людей, які добре розуміють, хто такий Сталін. Так, ця хвиля поки що не торкнулася іноземних резидентур, але, гадаю, то справа найближчого часу. Може бути таке, що Дейч також потрапить під цей каток, постраждає і потягне за собою тебе… Розумієш? Не знаю, які у тебе стосунки з твоїм чоловіком, та якщо не дуже…

— Не дуже. Останнім часом, — повільно проказала Едіт.

— Ну от, бачиш? — мовив Алекс. — Я чув про твою родинну драму краєм вуха. То хто тебе захистить? Хто про тебе подбає? Дейч? Тюдор-Харт? Мова вже не про заробіток. Мова про твоє життя. З чоловіком у тебе не дуже, а якщо НКВС вирішить прибрати Дейча і він змушений буде переховуватися, тікати… як гадаєш, чи довго він проживе і чи буде для нього в пріоритеті твоє життя? Ти знаєш занадто багато, тому навряд чи тебе помилують… Тебе навіть, як Дейча, відкликати до Москви на Лубянку не будуть.

Едіт слухала Макміллана з широко відкритими очима.

— Хочеш, я розкажу тобі, як це зазвичай відбувається? — продовжував він. —