Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

     …Еол тут, в просторій печері замкнувши

Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

Берло тримає в руках…[85]

Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, — завивання вітру, бурю, — але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:

…і вгамовує буйність, і гнів їх

Здержує[86].

А в г у с т и н

Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, — в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і — як чудово зауважив Туллій — є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.

Ф р а н ч е с к о

Хоч мені важко позбутись враження, що ти насміхаєшся з мене, — зокрема твердячи, буцімто мені легко залишити місто і що це цілковито у моїй волі, — багато в чому твої аргументи переконали мене; тому я волію скласти зброю, перш ніж зазнаю поразки.

А в г у с т и н

Отже, нині, скинувши з себе печаль, ти можеш примиритися зі своєю долею.

Ф р а н ч е с к о

Звісно, можу, якщо тільки доля справді існує. Бо, як тобі відомо, грецький і наш поети дуже розходяться щодо цього: тим часом як перший не удостоїв долю бодай однісінької згадки у своїх творах, нібито визнаючи, що вона — ніщо, наш не тільки часто її згадує, але в одному місці навіть називає всемогутньою. Цю думку поділяли з ним і славетний історик, і видатний оратор; саме Саллюстій Крісп каже, що доля, безперечно, панує в усьому[87], а Марк Туллій її визнає беззаперечною володаркою людських тіл. А стосовно того, якої думки я про неї сам, то мені, можливо, ще випаде нагода її висловити. Що ж до обговорюваного нами предмета, то твої настанови були мені настільки на користь, що, порівнюючи себе з більшістю людей, я вже не сприймаю своє становище настільки жалюгідним, як раніше.

А в г у с т и н

Я радий, що зумів тобі чимсь посприяти, і хотів би зробити більше, але з огляду, що наша бесіда затяглася, чи не відкласти нам решту на третій день, щоб тоді вже й закінчити?

Ф р а н ч е с к о

Я особисто троїчність приймаю всім серцем, і не стільки тому, що вона уособлена в трьох Граціях, скільки тому, що вона, як відомо, всього миліше божеству. Така думка належить не тільки тобі та іншим учителям істинної релігії, які цілковито покладають свою віру на Трійцю, але також язичницьким філософам, які повідомляють нам, що це число застосовувалось у присвятах богам. Це також знав, либонь, наш Вергілій, як можна зрозуміти з його слів:

Богам непарне любе число[88].

З попереднього тексту видно, що він має на увазі саме число три. Отже, я чекатиму тепер на останню частину троїстого дару з твоїх рук.

Закінчується Бесіда друга.

Починається Бесіда третя

А в г у с т и н

Якщо сказане мною наразі пішло тобі на користь, то заклинаю тебе: слухай далі з відкритим серцем і відкинь недоречну суперечливість.

Ф р а н ч е с к о

Щодо цього не хвилюйся, бо я відчуваю, як твої напучування вже звільнили мене від багатьох моїх тривог, і тим охочіше слухатиму тебе до кінця.

А в г у с т и н

Я ще не сягнув найглибше розташованих твоїх виразок, таких, що найгірше піддаються лікуванню; до того ж я взагалі боюся займати їх, пам’ятаючи, який опір і нарікання викликав перший обережний дотик. З іншого боку, я сподіваюся, що нині, зібравши свої сили, ти мужньо приймеш сувору правду заради зміцнення свого духу.

Ф р а н ч е с к о

Дарма. Я вже не боюсь ні найменувань своїх недуг, ні дотику рук цілителя.

А в г у с т и н

Ти досі скутий за обидві руки діамантово-міцними ланцюгами, які не пускають тебе подумати ні про смерть, ні про життя. Я завжди