Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

уявлення як про причини, так і про наслідки. Що ж, кажи тепер, що пригнічує тебе понад уже назване? Тлінність тіла чи таємна докука?

Ф р а н ч е с к о

Насправді, моє тіло видавалось мені обтяжливим, щораз, як я оглядав себе, але спостерігаючи тіла інших людей, мушу зазначити, що моє тілесне майно доволі слухняне. Коли б я міг так само похвалитися щодо своєї душі: натомість вона бере гору наді мною.

А в г у с т и н

Якби ж то вона корилась владі розуму! Але повернімось до тіла: що тебе в ньому обтяжує?

Ф р а н ч е с к о

Нічого, власне, крім загальних властивостей: що воно смертне; що допікає тілесними болями; втомлює мене своєю вагою; хилить до сну, коли дух бадьорий; і підпорядковує іншим людським потребам, перераховувати які було б надто нудно.

А в г у с т и н

Опануй себе, закликаю, пригадай, що народився людиною, і тривожне почуття зникне. Якщо тебе гнітить що-небудь іще, скажи.

Ф р а н ч е с к о

Чи ти не чув, як неприязна доля одним нещадним ударом вмить розгромила мої сподівання, маєтність, мій рід, мій дім?

А в г у с т и н

Бачу, ти сльози ллєш, і вважаю за ліпше обминути цю справу, в якій ти потребуєш не повчання, а тільки нагадування. Достатньо було б тобі дещо пригадати: загибель не тільки окремих сімейств, але випадки, впродовж усіх віків, коли розвалювались цілі добре тобі відомі царства, сама історія яких навчає тебе не соромитися того, що разом зі стількома царськими палацами згоріла також твоя хатина. Тепер кажи далі, а мою небагатослівну відповідь сам згодом обміркуєш глибше.

Ф р а н ч е с к о

Хто міг би з достатньою силою висловити щоденну огиду і нудьгу мого життя в усій понурості найсуєтнішого з усього світу місті, в тісняву якого стікаються, переповнюючи його, всі покидьки і бридота? Якими словами змалювати вузькі смердючі вулиці, якими не пройдеш, не відчувши нудоти; зграї скажених собак упереміж з мерзенними свинями; гуркіт коліс, від якого здригаються мури, коли громіздкі квадриги раптово виїжджають з провулків, нездатні розминутись; цю юрбу різномастого люду, видовисько показного жебрацтва, божевільні примхи багатства і злиднів: зневіру і розпач одних і розгнуздані веселощі інших; несумісність вдач, розбіжність ремесел, різноголосий лемент і тисняву в збуреному людському вирі? Як же все це виснажує розум, призвичаєний до спокою, бентежить благородний дух, відволікає від науки. Хоч би вивів мене Господь неушкодженим з цієї катастрофи, бо часто, роззирнувшись навсібіч, я думаю, чи не в пекло я зійшов живцем? Ось, маєш умови! Зосередься на високих роздумах!

Йди ж і придумуй у тому гармидері вірш мелодійний![80]

А в г у с т и н

Цей вірш Флакка показує, про що ти найбільше журишся: ти потрапив у місце, несприятливе для твоїх занять. Той-таки поет говорить далі:

З міста тікають поети гуртом: їм гаї до вподоби[81].

І сам ти в одному зі своїх листів висловив трохи інакше ту саму думку:

Музам діброва мила, ворожі до поетів міста[82].

Якби зумів ти вгамувати своє внутрішнє сум’яття, то, повір мені, навколишній гармидер вражав би тільки твій слух, але не досягав би твоєї душі. Втім, тобі самому давно це відомо — з доволі доладного послання Сенеки на цю тему, з його ж таки книжки про спокій духу; маєш також чудову книгу Цицерона про засоби для цілковитого зцілення цієї душевної недуги — виклад бесіди третього дня в його Тускуланському домі, присвяченої Бруту.

Ф р а н ч е с к о

Кожен з цих творів я вивчав надзвичайно уважно.

А в г у с т и н

То що ж? Нічого з них не почерпнув?

Ф р а н ч е с к о

Насправді я читав їх з великим путтям для себе. Але щойно відкладав книжку, її дія вивітрювалась.

А в г у с т и н

Так тепер повелося, відколи всюди пасуться отари безсовісних літераторів, проклятих чудовиськ, що заробляють писаниною: відтак у школах провадять нескінченні диспути, однак з того, що на словах, мало що справджують на ділі. А от якби протягав борозну у відповідному місці, то мав би користь з читання.

Ф р а н ч е с к о

Як це, «борозну»?

А в г у с т и н

Щоразу, коли, читаючи, натрапляєш на мудре твердження, здатне, як тобі здається, укріпити дух і приборкати плоть, не сподівайся, що воно засвоїться саме собою, а протягни глибоку борозну у своїй свідомості, затверджуючи цю сентенцію, аж доки стане тобі притаманною, щоб, коли трапиться недуга, що вимагає негайного втручання, ліки були б уже, так би мовити, засіяні в твою душу, як радять досвідчені лікарі. Бо так само як тіла, так душі людські схильні до певних страждань, у випадку яких зволікання настільки небезпечне, що може означати втрату найменшої надії на зцілення. Хто не знає, наприклад, що деякі порухи душі бувають настільки стрімкими, що, не придуши їх розум у зародку, вони погублять і душу, тіло і всю людину, а будь-який засіб, застосований проти них, згодом виявляється запізнілим. З таких порухів найпершим я назвав би гнів. Не безпідставно ті, хто розрізняє в душі три складові, відводять йому місце під сідницею розуму, вміщаючи розум у голові, наче у фортеці, гнів — у грудях, жадання — під грудо-черевною перегородкою: розум має бути завжди готовий швидко придушувати бурхливі поривання підлеглих йому пристрастей і, в разі потреби, з висоти сурмити сигнал до відступу, а оскільки гнів найбільше потребує пристрашки, він і розташований ближче.

Ф р а н ч е с к о

Доречна порада. Хочу зазначити, що цю істину я подибував не тільки у філософських, але також у поетичних творах. Я часто уявляв собі, що описувані Мароном шалені вітри, що ховаються у віддалених печерах, всередині громаддя гори, на вершині якої сидить цар, приборкуючи їх своєю владою, можливо, вони уособлюють гнів, буйні пристрасті, що клекочуть під серцем, стримувані уздою розуму. Бо як ні, то, як сказано там же:

       …А не робив би того, то моря всі, і землю,

Й небо високе б зірвали й світами несли буревії[83].

Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями — гуморальні соки і під небом — душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний[84].

Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто — всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, — чим не голова, твердиня розуму?