Жан-Крістоф Гранже - День попелу

століття, але їх ніколи не розташовують поруч, особливо в каплиці. Четверо вершників Апокаліпсису та оплакування Христа взяті з Нового Завіту. Святий Георгій, який вбиває змія, натхненний «Золотою легендою» Якова Ворагінського. Що ж до макабру, то це мало не язичницький мотив. Мементо морі, яке відіграє роль попередження.

— І які висновки ви можете зробити?

— Жодних, окрім того, що цей очевидний безлад не має аналогів. Хіба що його треба читати за якоюсь таємною логікою, не знаю.

Ньєман уже вирішив, що передасть розписи теологу, котрий, можливо, зуміє розгледіти в них якийсь підтекст, приховане значення.

— Зрештою фактура теж своєрідна, — провадив реставратор. — У ній помітні характерні особливості пізнього Середньовіччя, але...

— Але що?

— Тут помітні також модерні деталі, якесь... незвичайне особистісне вираження. Я не знаю жодного твору цього періоду, який містив би подібний відбиток. Як неймовірно це не звучало б, схоже, що невідомий художник розписав лише ці ельзаські склепіння...

Останній факт не здивував Ньємана. В історії мистецтва повно прикладів художників, які використовували позачасову мову. Ель Ґреко в XVI столітті був приголомшливо сучасним, та навіть сьогодні достатньо одного погляду, щоби впізнати його полотна, які, зрештою, не належать до жодної епохи.

— Щоби точно встановити час їх створення, слід провести хімічні аналізи.

— І чого ви чекаєте?

— Дозволу власників каплиці.

— Я сам вам його даю. Вас залучено до слідства як експерта, не забувайте.

— Але для цього потрібно зішкрябати зразки поверхні!

— Без проблем.

— Але це неможливо зробити, не...

— Я їм поясню. Не хвилюйтесь.

Леманн пробуркотів:

— Це коштуватиме додаткових грошей.

— Припиніть це. Скільки часу вам знадобиться?

— Скажімо, доба.

— Починайте негайно. Щойно матимете новини, телефонуйте.

Ньєман розвернувся й попрямував до команди криміналістів. Назустріч йому енергійним кроком ішла Деснос.

— Вони дещо знайшли.

— Що?

— Відбиток підошви.

34

Вони пройшли вздовж риштувань до зони біля виходу, де криміналісти забирали останні зразки. Слід знайшов особисто Жульєн Петі, люміноловий фанат.

Пригадуючи вчорашній урок, молодик бундючно заявив:

— Ми знайшли один цілий слід і фрагмент ще одного.

Ньєман схопив айпад, на якому чітко було видно світляний візерунок підошви. Вочевидь, хтось вступив у кров, і люмінесцентна рідина показала цей крок.

Флік подивився на світлонепроникний тент, під яким розпилювали хімічний проявник. Він не збирався лізти під нього навкарачки, щоби перевірити.

— Що думаєш? — запитав він, простягаючи планшет Деснос.

— Це може бути чий завгодно відбиток.

— У калюжі крові?

— Затертої крові, — уточнив Петі. — Ми знайшли сліди розчинника на підлозі майже всюди.

— Отже, — підсумувала Деснос, — сюди міг прийти будь-хто.

Ньєман був задоволений, що може продемонструвати їм невеличке міркування у стилі Шерлока Голмса.

— Власне, ні. Після того, як знайшли тіло, в каплиці бували тільки посланці й жандарми.

— І що?

Флік тицьнув на зображення чітких контурів підошви, які виявив спрей.

— Це спортивне взуття. А посланці завжди носять однакові чоботи. До слова, практично такі ж, як у жандармів. Тож ці сліди належать тому, хто вдерся сюди того вечора.

— Перевірити затриманих підозрюваних?

Ньєман уже майже забув про них.

— Так, але поїдь і до Маєтку та перерий гардероб усіх сезонних робітників.

— Чому їх?

— Бо на момент злочину вони вже були на місці. І лише вони вечорами носять інші шкари.

Деснос мовчки кивнула: тепер треба було ворушити булками.

Ньєман уже пішов був, але повернувся й запитав Петі:

— На твою думку, ця кров з’явилася тут до чи після обвалу?

— Без сумніву, до. Вона згорнулася ще до того, як посипалась пилюка.

Отже, підтверджувався найпростіший сценарій: Самюель заскочив зловмисника на гарячому. Зав’язалася бійка, а тоді склепіння обвалилося або через саботаж, або через те, що крадій уже відколов від нього шматки піщанику, щоби забрати їх із собою...

Ньєман мріяв про велике заплутане розслідування, містичні секрети та предковічні конфлікти, а доведеться задовольнитися крадіжкою, штовханиною та кедом — ой, тобто, кросівкою у ролі прямого доказу. Отримали з лемеша швайку.

А все ж ні. Залишався камінчик у роті, та й фреска, яку захищали посланці... Не слід поспішати. Версія з крадіжкою розписів і ненавмисним убивством, можливо, була лише ще однією димовою завісою, як і гіпотеза про звичайний нещасний випадок на будівництві.

Ньєман плеснув у долоні та гукнув до Деснос:

— Гайда, повертаємось до Маєтку. Влаштуємо гарненьку облаву, все як треба.

— Але...

— Але що?

— Нічого.

Ньєман розсміявся:

— А ти швидко схоплюєш.

35

Марсель зник.

Підзарядивши батарейку двома годинами сну, Івана встала до підйому і прийняла душ в одній із кабінок — шести душових модулів із ПВХ, установлених неподалік від табору, які, здавалося, от-от злетять у повітря від найменшого подуву вітру.

Тоді вона стала чекати на сніданок — не заради хавки, а щоби знайти свого напарника й пошепки провести нараду. Але Марсель не з’явився.

Івана наважилася зазирнути до чоловічого намету — нікого. Попитала інших найманців: чоловіка не бачили від учора. Вона не наважилася дізнаватися більше — поруч із сезонними робітниками завжди крутилися анабаптисти. Її непокоїла одна деталь: біля намету не валялося жодного зайвого костюма, здавалося, ніби посланці знали, що Марсель не прийде на роботу.

Івана вирішила сісти у вантажівку й забилася в куток, терзаючись суперечливими думками. Його схопили охоронці? Впав у яму та зламав ногу? Чи, навпаки, втік від погоні та, запанікувавши, зібрав манатки й по-тихому змився?

Втомившись від пережовування цих запитань без відповідей, Івана перейшла до власного становища, теж не надто певного. Чи помітили її? Чи впізнали? Чи Рашель її здала? Чим саме вона ризикувала? Від усіх цих роздумів боліла голова, ніби її мозок клювала зграйка горобців.

До цього хаосу додавалася тривога через мобільний у кишені. Вона не знайшла коли і де зателефонувати Ньєману й тепер боялася, що її обшукають. Зрештою, безпричинно. Телефон був у режимі польоту, і в ньому залишалося ще трохи заряду.

Зв’язатися з Ньєманом. Усе йому розповісти: про складену фреску, про озброєних вартових, про зникнення її спільника. Але вона не хотіла видавати себе. Навіть якщо шанси, що її прикриття досі працює, були крихітні, вона хотіла в це вірити. Залишилися два дні, щоби все промацати, перерити, винишпорити — й Івана сподівалася використати цей час по максимуму.

Нині ж вона збирала виноград як ніде нічого під сліпучо-білим