Жан-Крістоф Гранже - День попелу

поставити ще кілька запитань, але не слід було спокушати долю. Облиш.

Флікиня відчинила дверцята й завагалася:

— Ти мене здаси?

— Це не в нашому стилі. Спробуй відпочити. Зустрінемося завтра на роботі.

Івана покрокувала до табору. За нею спостерігали охоронці, але вони не здавалися ні озброєними, ні агресивними. Пропустили її без жодних запитань (бачили, як та вийшла з місцевого джипу). Івана злегка похитувалась, відчуваючи, як утома посилює земне тяжіння.

Існували три варіанти.

Або Рашель була такою ж невинною, якою прикидалася, і в такому випадку вона нічого не знає, але здасть її. Брехня, навіть у вигляді замовчування, теж була не в їхньому стилі.

Або вона була в курсі всього — таємниці фрески, озброєного загону і, можливо, чогось набагато гіршого... — і в такому разі вона аж бігом викладе свою історію відділу безпеки Маєтку.

Третій варіант... Ні, якщо добре все обдумати, інших варіантів не було. Іваниному прикриттю хана.

Цієї миті вона мусила б узяти руки в ноги і тікати з Маєтку.

Але матрац здався їй набагато кращою ідеєю.

II

Кров

33

Макс Леманн дотримав свого слова.

Коли Ньєман о восьмій ранку приїхав до каплиці святого Амвросія, той разом зі своєю командою був уже на місці. У відповідь флік попросив Деснос провести «залучення експерта», яке дозволить заплатити реставратору якомога швидше.

Вусань був нагорі підмосток. Помітивши свого замовника, він спустився перекладинами зі зграбністю павука. Його задоволена фізіономія промовляла сама за себе.

— Щось знайшли?

— Ще й як! — відповів чоловік, прямуючи до імпровізованого кабінету у вигляді чотирьох комп’ютерів, накритих прозорою захисною плівкою. — Взагалі-то ми тут іще звечора. Із такою товщиною рентген займає чимало часу, а потім його ще треба обробити.

Ньєман прикипів поглядом до екранів, на яких мерехтіли чорно-білі зображення. Безсумнівно, Леманн знайшов розписи, сховані під фресками XVIII століття.

— Ось, — додав реставратор, кладучи свої довгі долоні до кишень. — Мушу сказати, це твір просто-таки променистої краси.

Судячи з його виразу обличчя, він був задоволений своїм каламбуром, але Ньєман не звернув уваги, засліплений зображеннями на екранах. Найперше вражав їхній загальний вигляд, обумовлений технікою радіографії. Ці ексгумовані фрески примарно-блакитного відтінку здавалися вирізьбленими в блідому, крихкому камені.

Їхній стиль не мав нічого спільного з грубими поверхневими розписами. Насправді, з академічної точки зору, ці постаті були не набагато вдалішими, але тут їхні викривлення здавалися навмисними, притаманними середньовічній естетиці. Це були прояви, майже алегорії: вони виражали душевний стан.

— Як бачите, нам удалося виявити на лівому склепінні чотири сцени, розташовані у формі хреста, взяті з Нового Завіту або з алегоричної традиції пізнього Середньовіччя. Перша зображає чотирьох вершників Апокаліпсису...

На конях із туману, таких собі світляних хвилях, їхало четверо чоловіків. У одного з них був німб у формі полум’я, у іншого — голова мерця, гола, висушена... Вони ніби зринали зі збуреної темряви, сяйливі, як гасові ліхтарі.

— Друга сцена, по лівий бік хреста, — це святий Георгій, який вбиває змія.

Битва вражала око: здавалося, ніби святий на коні от-от вибухне чорною блискавкою. На чорному, як вугілля, тлі він зганяв свого списа в покроєну тварюку, яка здихала біля його ніг.

— Третя — танок смерті... Класичний сюжет XV століття, коли Францію спустошувала Столітня війна і водночас епідемія чуми.

Жінка на розписі пряла вовну, а за її спиною тримав веретено транзі (труп у процесі розкладання): це означало, що наприкінці будь-якої справи на вас чекала смерть.

Меседж був страхітливим, але ще більше лякало його втілення. Пряля й труп мали однакові білясті очі інопланетян.

— Останній мотив — це оплакування мертвого Христа. Тут бачимо ті самі примарні обличчя, те саме променисте світло...

Ньєман достатньо знався на цьому, щоб упізнати довкола розіп’ятого Христа Богородицю-П’єту, апостола Івана, Йосипа Ариматейського, Нікодима... Усі вони походили на очманілих шахтарів, які вціліли у вибуху газів.

Теми розписів були не пов’язані між собою, але фрески малювала одна й та ж людина. У цих обрисах проглядав один і той же стиль, одна й та ж тривога, одна й та ж одержима душа.

Ось що приховували недоладні малюнки каплиці святого Амвросія, чи принаймні вцілілі її склепіння: віру як одержимість, муку, каяття.

— Ви могли б, — запитав Ньєман, — зробити те саме з фрагментами іншого склепіння?

— Ви маєте на увазі, зробити радіографію?

— Так.

— Спочатку треба скласти їх докупи і...

— Могли б чи ні?

— Без проблем.

Ньєман не отримував звістки від Івани, але не сумнівався, що напарниця знайде розтрощені розписи.

— Що ви про це думаєте? — поцікавився флік, повертаючись до картинок на екрані.

— Це надзвичайно, — видихнув Леманн тоном приголомшеного космонавта, який, на самоті в своєму шатлі, бачить в ілюмінаторі Землю. — Рідко щастить зна...

— Я запитую про стиль розписів. Ви могли би визначити їхній вік?

Леманн схрестив руки й підпер підборіддя дещо театральним замисленим жестом.

— Я не маю однозначної відповіді. Зображені сюжети, а також загальний стиль, відсилають до XV століття, але дещо не клеїться.

— Приміром?

— За шість століть каплицю кілька разів відбудовували й ремонтували, а отже, ці склепіння не могли залишитися недоторканими. Сумніваюся, що тогочасним реставраторам удавалося щоразу відтворювати ці фрески.

Ньєман пригадав залу музею Прадо в Мадриді, присвячену «Чорним картинам» Франциско Ґої. От тільки ніхто не казав про те, що ці картини були фальшивками. Принаймні писав їх не Ґоя. Оригінали художник намалював просто на стінах свого будинку, тож їх неможливо було перенести на полотно... Така ж проблема була і з цими фресками: як зняти їх із однієї стелі й перенести на іншу?

— Їх могли перемальовувати?

— Звісно. Але в такому разі була би помітна різниця у фактурі. А цей ансамбль дуже цілісний. Навіть занадто.

— Що ви маєте на увазі?

— Очевидно, що ці розписи зробила одна й та сама людина і, так би мовити, одним махом. Отже, вони залишилися недоторканими від моменту створення. Ось де справжня загадка.

Флік досі дивився на ці фрески, ніби замазані сажею, освітлені лише гігантськими очима, що плинули в цій чорноті, мов мандрівні вогні. Він упевнився у першій своїй думці: ці картини приховували якусь таємницю, якесь послання.

— Є також проблема з обраними сюжетами, — вів далі Леманн. — Вони не рідкісні для XV