Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

відчинилися, і з’явився Драккайнен. Трохи кульгав на одну ногу, але йшов упевнено, обвішаний пакунками й торбами, у повному обладунку, із сідлом на плечі. У нього досі був кам’яний вираз обличчя і він не озивався.

Грисма заступив йому дорогу.

— Мій син помер учора вночі, — заявив він.

— Я бачив, — буркнув Драккайнен.

— Він помер, щоб ти залишився з нами. Ти винен мені це, — почав Грисма, але, побачивши вираз обличчя Вуко, замовк.

Той скинув сідло і швидким зміїним рухом вихопив меч. Тільки трохи — на п’ять пальців, але Грисма стрімко відскочив назад. Решта теж відступили.

— Спробуй затримати мене, королю, — сказав Драккайнен тихим страшним голосом. — І обіцяю тобі, що ще сьогодні до полудня не існуватиме племені Шаленого Крику.

Грисма мовчав.

Ніт’їсефні сховав меч і закинув сідло на плече. Пішов уздовж струмка, не озираючись, і ніхто його не затримав. Казали, що за ним ішов туман.

Розділ 3

Кінь, ворон та людина

Хрімфаксі той кінь,

Що ніч доставляє для добрих богів;

Піна з вудил його крапає вранці;

Звідти — роса у долинах.

Vafthrudnismal, Бесіда з Вафтрудніром[3]

Першу зупинку я роблю десь через три години маршу від Садиби Шаленого Крика. Про всяк випадок.

Сиджу на валуні й опускаю вивихнуту ногу в крижану воду фйорду. Низька температура приносить полегшення і сприяє загоєнню.

Ішлося не тільки про те, щоб люди стирсмена не помітили, як я кульгаю, як плетусь, спираючись на палицю, як шукаю в кущах усамітнення, борючись із зіпсованим м’ясом у збунтованих кишках. У моєму підручнику з виживання точно не вистачало розділу «Рослини Узбережжя Вітрил, що можуть безпечно замінити туалетний папір». Ішлося також про те, що я сам від них втомився.

У мене вже є справді багато матеріалу для упорядкування.

Розмірковую про галюцинації. Я переконаний, що частина того, що я бачив — плід моєї уяви. Особливо ті примари, що наче зійшли з картин божевільного голландця. А ще, можливо, токсичний вплив туману провокує до нападу деяких тварин. Наприклад, того ведмедеподібного бігфута.

Варто було б узяти зразки і дослідити склад. За допомогою цифралу я, ймовірно, міг би із цим упоратися, але це ризиковано й нерозумно.

Я боюся.

Зрештою, туман — це не моя проблема.

Моя проблема — це четверо людей, які загубилися десь у пустках Узбережжя. Принаймні я знаю, що йду слідами Ван Дікена.

Слідами, що налічують два роки.

Уявімо собі галюциноген, який дає тривалі симптоми. На моїх очах помідор перетворюється на павука, згодом отруєння минає, але я вже завжди бачитиму цей овоч як помідороподібного павука. Тривале ушкодження перцепції. Ба більше, це бачать решта тих, хто потрапив під вплив отрути. Але приходить хтось новий, і для нього помідор є просто помідором.

Королевич постарішав і розсипався на моїх очах, але, можливо, його скосив інфаркт, а решта — лише мої фантазії?

Річка ліниво плине між високими скелястими берегами, серед каменів ростуть покручені сосни, чіпляються корінням за залишки ґрунту. Це мені нагадує Фінляндію.

Канікули в дідуся Вайнамьойнена. Якби він тут був, пішов би ловити рибу.

Шлях, що звивається між камінням і скелями, — це мука для того, хто підвернув ногу. З моєї внутрішньої мапи виходить, що мене чекає мінімум два дні маршу. А з такою ногою, то й усі три.

Я плентаюся, зупиняючись що дві години. Міг би йти швидше, але мені немає куди поспішати. Вперше в житті відчуваю: днем більше чи менше — жодної різниці.

Незабаром мені доведеться когось підстрелити або зловити. Скромного недоторканого запасу не вистачить надовго.

Я мрію про коня. Про присадкувату оленеподібну істоту дивної масті, на яких тут їздять.

Царство за коня.

Золото за коня.

Думка про коня потихеньку стає манією. У цій частині Узбережжя немає диких скакунів. Жодних табунів. Тільки скелі, дерева і річка. Річка, що тече до моря. Мені спадає на думку зробити пліт і спуститися за течією до гирла, де є порт. Або, принаймні, якусь довбанку. Каное.

Але ідея про будівництво човна не заглушує маніакальних думок.

Жадаю коня.

Мрію про коня.

У мене є тільки мачете, тож солідний пліт я будуватиму цілий тиждень. Швидше дістатися до місця пішки.

Я крокую між камінням і з нудьги візуалізую коня. Елемент позитивного мислення. Подумки чую цокіт і пирхання, бачу, як він мчить чвалом із витягнутими ногами, а його грива розвивається. Кінь. Царство за коня.

Смеркає, над річкою піднімається туман. Імлисті смуги і клубки — через цей пейзаж моє серце починає битися швидше, але це всього лише звичайний вечірній серпанок. Немає різкого зниження температури, немає галюцинацій.