Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

падала вперед сонно, повільно, наче підірваний будинок; вдарилася об землю з гуркотом, від якого затряслося все навколо. М’язами та хутром пройшла хвиля удару, вгору полетіли бризки багнюки та гілля.

А потім краплі линули долу, повернувся шум дощу і крики воїнів, що стояли на помості.

Вуко відштовхнув голову потвори носаком чобота, прекрасно розуміючи, що це ідіотизм. Нічого не сталося. Звір як звір. Ніякий не Пробуджений.

— Ну ти й потвора, — пробурчав Драккайнен. — Несхожий, мабуть, на татка.

Хвилину він сидів, важко дихаючи.

Недовго.

Грисмальфі самотньо стояв перед воротами з витягненим мечем, якось жалюгідно і безпорадно.

На помості запала мертва тиша. Страшна. Навіть собаки замовкли.

Перед молодиком виросла висока худа істота в чорному, мокрому плащі. Її голова нагадувала щурячу морду. Вона тримала щось на кшталт музичного інструменту, схожого на масивну флейту.

Дуже важко бігти, накульгуючи на одну ногу і тримаючи оголений меч. А надто після декількох хвилин прискорення.

Істота, що стояла перед воротами, підняла флейту і видала звук, подібний до жіночого крику. Жахливий, сповнений страждання і жаху, але протяжніший, ніж той, що могли випустити з себе людські легені.

Драккайнен біг.

У повітрі лунав примарний плач, а Грисмальфі стояв, звівши меч.

І старів.

Старів із тріском. З хрускотом, схожим на звук трави, що палає. Синє волосся блідло і вкривалося сріблом сивини, шкіра вкривалася глибокими зморшками, меч трусився у пальцях, що ставали дедалі більш павукоподібними, а на кінчиках росли зламані, закручені в гаки жовті кігті. З напіврозтуленого рота один за іншим випадали зуби, а за ними тягнулися нитки густої крові і слини.

Драккайнен біг. Підкидаючи пошкоджену ногу, кульгаючи і підскакуючи.

Навіть одяг Грисмальфі старішав. Він миттєво вкрився плямами, металева оздоблення почорніло, вишивка розтріпалася шматками зотлілих ниток.

А над усім цим лунало нескінченне голосіння, немов крик катованої баньші.

Вуко добіг і зупинився у положенні кота, дозволивши вивихнутій нозі злегка торкатися землі.

У режимі прискорення голосіння було схоже на низьке вібруюче гудіння, повне інфразвуків.

Він не встиг.

Перш ніж меч опустився, обрубавши спів моторошного музики, той раптово обірвав мелодію і сам почав розсипатися.

Це був не пил.

Музика зі щурячою головою розпадався на нічних метеликів. Товстих, з вилискуючими металом черевцями і крилами, схожими на маленькі чорні пелерини. Сотня маленьких комах, що летять у ніч.

Меч прорізав порожнечу.

Грисмальфі нерухомо лежав на землі і вдивлявся вицвілими чорними очима в дощове небо. Не кліпав, незважаючи на дрібні краплі дощу, які падали йому просто на зіниці.

Був легкий, немов порожня шкаралупа. Нагадував скинуту шкіру змії, але рис його обличчя майже не можна було впізнати. Нагадував мумію.

Туман розвіювався. Залишився тільки дощ.

Вуко вдарив шоломом в ту частину воріт, де не було шипів, і почув, як усередині заскреготали засуви.

Вони мовчки розступилися, коли він ішов, накульгуючи, з мертвим молодиком на руках.

Поклав його на столі у великій залі, біля вогнища, що згасло. Дивився, як вони заходять слідом і стають під стінами, ніби боячись наблизитися.

— Це твій син, Грисмо! — вигукнув Драккайнен. На щоках ходили жовна. — Він повинен був правити після тебе, але загинув, щоб тебе захистити. Загинув, розганяючи списом туман. Ставши супроти бурі. Пронизуючи мечем вулкан. Рубаючи землетрус. Для того, щоб ти міг казати, що ніколи не відступаєш. Він звався Грисмальфі Дощовий Птах.

Відійшов від столу. Вони розступалися, коли він незграбно пройшов на двір. Мовчки дивилися, як щось шукає на подвір’ї. Нарешті він знайшов драбину, потім увійшов до стайні і приніс старі вудила. Всі стояли навколо, спостерігаючи за кожним кроком Вуко. Дивилися, як він обв’язував ногу ременями і кріпив її до щаблів драбини. Якийсь час шукав потрібне положення, нарешті, смикнув усім тілом і ногою, знерухомленою між щаблями. Пролунав хрускіт і здушений крик, схожий на виття вовка. Вони відскочили.

Драккайнен розв’язав ремені і розтер кісточку, крутячи стопою в різні боки. Потім надів чобіт і повернувся до зали, розштовхуючи тих, хто не встиг відскочити.

Знайшов кістку, на якій залишилося багато м’яса, засохлу голівку сиру, позбирав якісь надкушені цибулини, присунув до себе діжку з огірками.

Вони дивилися, як Вуко жадібно відриває шматки хліба, як прямо з глечика жлуктить пиво, що стікало підборіддям, як рве зубами м’ясо, вгризається в цибулину.

Ніхто нічого не сказав.

Навіть Грисма.

Потім Драккайнен відсунув від себе рештки їжі, встав і вийшов із зали.

Вони стояли на брукованому подвір’ї, коли він увійшов у лазню і грюкнув за собою дверима. Чути було, як чимось їх замикає. Падав дощ.

Уранці злива припинилася, але всі продовжували стояти, так само мовчки й безпорадно.

Врешті потроху розійшлися. Треба було якось жити. Відчинили ворота, пастухи повиводили корів і кіз. Почався кволий рух. З-під покрівель хат потягнувся угору дим.

Тільки з двору линув плач жінок і голос бубона Відаючої. Син короля мав вирушити в останній шлях.

Хтось запряг волів, щоб відтягнути залишки потвори від садиби. Наймудріші і найвідважніші воїни пішли туди з рогами пива в руках, щоб штрикати мертву плоть списом, витріщатися й обмінюватися професійними зауваженнями.

Пізнього ранку двері лазні