Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

війна призведе до нових революцій і зречень престолів. Його міністр закордонних справ писав у квітні 1917 року в ноті, що її Карл передав кайзерові Вільгельму II, що якщо «монархи Центральних Держав не зможуть упродовж наступних декількох місяців укласти мир, то мир за них і без їхньої участи укладуть їхні народи — а тоді хвилі революції знесуть усе, за що донині борються і гинуть наші брати й сини»[105].

Та старшою союзницею була Німеччина, а Вільгельм II не хотів припиняти війну. У кожному разі, німецька політика тепер була в руках двох генералів, Людендорфа й Гінденбурга. Вони тримали Німеччину та її союзниць у полоні певної логіки війни: укладати мир в будь-який окремий момент не мало сенсу, оскільки кожна наступна мить могла принести перемогу в битві, а отже, і кращі умови миру. Не спромігшися переконати німців укласти загальний мир, Карл домагався принаймні політичної згоди щодо Польщі. У жовтні 1917 року обидва уряди погодилися, що Карл може правити Польщею взамін на тісніші економічні та політичні зв’язки між Віднем і Берліном. Людендорф із Гінденбурґом відкинули таку домовленість. Вони воліли бачити Польщу в ролі сателіта, щоб її солдатів можна було віддати на гарматне м’ясо. Німецьким кандидатом на корону такої держави був Штефан. Підтримуючи його, німці могли вдавати, що приймають австро-польський розв’язок. Насправді генерали прагнули утримувати корону від габсбурзьких імператорів і використовувати Польщу як їм заманеться.

У листопаді 1917 року таке безкомпромісне ставлення Німеччини до своєї союзниці могло видаватися слушним, як і сподівання великого прориву, що привів би до переможного завершення війни. Тієї весни німецьке міністерство закордонних справ вирішило відіслати російського виселенця на ім’я Владімір Лєнін на батьківщину в закритому потязі. По завершенні своєї подорожі він у Квітневих тезах проголосив необхідність негайного виходу Росії з війни. Лєнін та його большевики 8 листопада скинули російський тимчасовий уряд і встановили на його місці новий комуністичний лад. Російські війська повернулися проти власних офіцерів, забезпечивши легкий поступ габсбурзьким та німецьким частинам.

Большевицька революція була бажаним наслідком німецької політики, але в Габсбургів залишалася ще одна карта, яку можна було викласти в Росії — український національний рух. Вільгельм, якого того листопада піднято до рангу капітана, стояв на межі великої перемоги. Центральна Рада в Києві проголосила у січні 1918 року незалежність Української держави. З напучування Шептицького Вільгельм зрозумів, що нова Україна, аби пережити майбутній наступ Червоної армії большевиків, потребуватиме допомоги. Відтак необхідним для новоутвореної держави було визнання Центральних держав. Здобути свою Україну Вільгельм зміг би, якби спромігся перетворитися з командира битв на хитрого дипломата. 7 січня він зі своїми солдатами відсвяткував східнообрядне Різдво, 12 січня покинув військо і відтоді звернув всю свою увагу на дипломатію української незалежности[106].

Перемовини поміж Німеччиною, Габсбурзькою монархією та двома їхніми східними партнерами розпочалися в Брест-Литовську в перші дні 1918 року. Одним із цих східних партнерів були большевики, чий вивід Росії з війни посприяв німецьким та габсбурзьким інтересам. Іншим партнером була новоутворена Українська Народна Республіка, яка шукала захисту від тих-таки большевиків. Вільгельм і його приятель, галицький український політик Микола Василько роз’яснили українським дипломатам Києва, що репутація їх батьківщини як країни з потужною сільськогосподарською економікою додавала сили їхній позиції в переговорах, яка, на перший погляд, видавалася слабшою. Габсбурзька монархія відчувала нагальну потребу в їжі. Морська блокада з боку Британії спричинила в країні голод, а виробництво пшениці в монархії за час війни впало майже наполовину. 20 січня 1918 року, поки перемовини тривали, у Відні страйкувало 113 000 робітників, які вимагали їжі. Наступного дня газбурзький Генеральний штаб доповів, що військо «ледве животіє»[107].

Усвідомлення цього додало українським дипломатам духу висунути дві вимоги. Перша полягала в тому, що їхня незалежна українська держава повинна містити певний західний регіон, який поляки вважали польським. Друга зобов’язувала Габсбурзьку монархію визнати окрему українську провінцію. 22 січня габсбурзький міністр закордонних справ представив ці два пункти у Відні. Уряд, що опинився у відчайдушному становищі, прийняв їх. 9 лютого 1918 року німецькі, габсбурзькі та українські дипломати підписали угоду, знану як Хлібний мир. Німеччина та Габсбурзька монархія погодилися визнати Українську Народну Республіку; до того ж, у таємному протоколі Габсбурзька монархія пообіцяла створити українську коронну землю зі східної Галичини й Буковини.

Тим часом лютувала війна між большевицькими та українськими військами. У день підписання договору Червона армія захопила Київ, який мав бути столицею незалежної України. Українські делегати отримали міжнародне визнання для держави, яка не могла себе захистити проти большевиків й існувала в кордонах, що мусили обурити поляків, і з правом втручатися у внутрішні справи Габсбургів. Усе це дано їм в обмін на обіцянку їжі, на постачання якої в української держави не було інфраструктури. Справа мала вигляд неабиякого дипломатичного тріумфу, на радість Вільгельма. Кожну значну політичну вимогу українців задоволено. Він допоміг створити базу для двох українських політичних утворень — незалежної Української Народної Республіки на сході та української коронної землі в межах Габсбурзької монархії. Поза сумнівом, Вільгельм сподівався, що ці два утворення колись злучаться в одне, можливо, у його «Князівство Українське». Для князівства, врешті, потрібен князь. З огляду на революційний настрій на сході, князь має бути червоним.

За словами Вільгельма, підписання Хлібного миру було «для мене як українця, а я почуваюся українцем, одним із найпрекрасніших днів мого життя»[108]. У поезії, що її Вільгельм написав про війну, він романтично стверджував, що майбутнє України можна було бачити через «краплю червоної крови», через страждання його вояків. Його солдати, безперечно, допомогли йому перетворитися на українського офіцера, яким він тепер був, навчивши пісень та оповідей і подарувавши йому об’єкт вірности й любови. Однак його тріумф у Брест-Литовську мав більший стосунок до політичної освіти, що її він отримав від українських політиків, Габсбурзьких цісарів та власного батька. Українська Народна Республіка, яка здобула в лютому 1918 року визнання, була Вільгельмовим тріумфом у ролі молодого дипломата. Республіка ця була значно більшою за проголошене в листопаді 1916 року Королівство Польське, з правового огляду вона була незалежною державою, і видавалося, що вона мала певнішу підтримку з боку Відня та Берліна.

Вільгельм перевершив свого батька, ще ані разу не мусивши йому протиставитися.

Сіре. Володарі тіней

Українська Народна Республіка від самого початку була