Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

протекторатом. Після того, як Німеччина та Габсбурзька монархія, за умовами Хлібного миру 9 лютого 1918 року, визнали її уряд, вони мусили очистити її землі від большевиків. На запрошення українського уряду німецькі солдати 18 лютого перетнули український кордон. Габсбурзькі війська вступили в Україну десять днів по тому. Перед східним поступом двох армій через українські землі в напрямку Росії большевики мусили укладати мир. За умовами договору, що його підписано з Німеччиною і Габсбурзькою монархією в березні 1918 року, вони відступили територію України. Війна на сході завершилася перемогою Берліна та Відня.

Та переможні союзники не досягли згоди. Німеччина вступила в Україну, не чекаючи на Габсбургів; Габсбурги вступили слідом, аби не дозволити Німеччині забрати собі все. Німецькі та габсбурзькі загони зіткнулися одне з одним, спричинивши непорозуміння і чвари. Перш ніж генеральні штаби обох держав змогли узгодити окупаційні зони, минув понад місяць. Німеччина мала окупувати Київ та північ, Габсбурзька монархія — південь. Обидві держави ділили між собою контроль над чорноморськими портами на кшталт Одеси. Як Німеччина, так і Габсбурзька монархія встановили у Києві дипломатичні пости[109].

Берлін і Відень вжили засадничо відмінних підходів до політики стосовно України. Габсбурги прагнули, щоб українська держава стала політично самодостатньою і виконувала роль їхньої союзниці — наразі проти революційної Росії, згодом і проти Німеччини. Відтак Габсбурзька окупація південної України мусила бути винахідливою. Попри те, що народи Габсбурзької монархії голодували, здобуття їжі не було для її солдатів в Україні головним пріоритетом. За словами голови штабу війська, їхня чільна ціль полягала в тому, щоб «зміцнювати національну українську сепаратистську думку». «Пробудження національної української орієнтації під час війни, — писав дипломатичний представник Габсбургів у Києві, — безперечно, було слушним і успішним ходом» проти Росії. Тепер цю ж політику мали застосовувати для послаблення німців. Український націоналізм слід було підтримувати, українські інституції розбудовувати як укріплення проти теперішнього союзника Габсбургів. Як сказав габсбурзький офіцер військової розвідки, якого призначено відповідальним за Україну, — «ми, як творці першої української військової одиниці, покликані увійти в Україну як поводирі — супроти Німеччини!»[110].

Німеччина мала власну, значно простішу політику. Україна для Берліна була джерелом їжі, а українці — селянами, що вирощували для німців урожаї. Українська політика Німеччини не відзначалася глибиною. Габсбурзька монархія бачила новоутворену українську державу стратегічним здобутком, а Німеччина вважала її знаряддям для збору зерна. Якщо певний український уряд не зараджував із цим завданням, то, згідно з німецьким мисленням, його можна було замінити на інший. Тоді як Габсбурги вважали, що підтримка українського націоналізму слугуватиме їхнім власним інтересам, німці в Україні не менш радо шукали союзників і агентів серед росіян, поляків чи євреїв. Габсбурги також побоювалися, що їхні німецькі союзники, замість того, щоб після перемоги на сході шукати миру, прагнули використати Україну, щоб досягти нафтових полів Кавказу та Іраку, які дозволили б їм продовжити війну в гонитві за світовим пануванням[111].

Загалом гору взяли німці. Збройні сили Габсбургів мусили змиритися із загальним німецьким командуванням. 29 квітня 1918 року німці розпустили український уряд, з яким щойно вели перемовини обидві держави. Влада Української Народної Республіки безперечно була некомпетентною: президент-історик мав звичку знімати слухавку телефону з гачка, щоб йому не перешкоджали правити рукописи своїх книжок. Та республіка була принаймні легітимною, із діапазоном політичних партій, що прагнули представляти народи України. Після перевороту Україна формально зберегла державну незалежність, однак уряд цієї держави добирала інша держава. Німці встановили маріонеткову військову диктатуру на чолі з Петром Скоропадським. Він прийняв традиційний український титул гетьмана, а режим його звався Гетьманатом[112].

Створення Гетьманату було дією винятково німецькою, кроком, до якого Німеччина вдалася без Габсбургів. Але Габсбурзька монархія була не такою слабкою, як могло здаватися. У цісаря Карпа залишався ще один трюк.

18 лютого 1918 року, в день, коли німецька армія перетнула український кордон, Карл телеграмою викликав Вільгельма до Відня. Там він повідомив йому, що створив «Бойове Утворення Ерцгерцог Вільгельм», до складу якого входило близько чотирьох тисяч українських солдатів та офіцерів. Належав до нього й Український Легіон, спеціальне з’єднання, утворене для розвідки та пропаганди на початку війни. Вояки Легіону негайно відсилалися на схід, в Україну, де Вільгельм мав до них приєднатися і їх очолити. Він мав бути очима та вухами Карла і як один Габсбург іншому повідомляти йому про українські справи.

Крім цього, Вільгельм мав своєю присутністю та діями підтримувати українську національну справу в ті способи, які вважав за доречні. Як писав Вільгельм, «Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри»[113].

Вільгельм пізніше стверджував, що вони з Карпом ніколи не говорили про коронацію Габсбурга на короля України. Це твердження є, мабуть, правдивим. Для двох Габсбурґів така розмова була б зайвою. Обом було цілком очевидно, що нагоди династичної експансії слід обережно зважити.

У кінці березня 1918 року Вільгельм вирушив до своїх солдатів в Одесу сірими водами Чорного моря. Він поспішав із порту до глибини краю, в український степ, на північний схід, до свого Українського Легіону. Його він наздогнав на околицях давнього міста Херсон 1 квітня 1918 року. Попри те, що Український Легіон набрано з солдатів занадто юних, або ж застарих для строкової військової служби, і до його складу входило багато молодших офіцерів в окулярах, Вільгельм волів бачити своїх солдатів як «прекрасних, здорових, молодих хлопців, які виказують чудову дисципліну, кращу, ніж у Габсбурзькому війську». Як вони, так і він були щасливі перебувати в Україні. З Вільгельмом на чолі й з уключеним до складу більшої Бойової Групи Легіоном війська вирушили з Херсону на місце давньої козацької фортеці, знаної як Січ — те місце в Україні, що найбільше повнилося національним символізмом[114].

Козаки, вільні люди, що жили з війни, рибальства та землеробства, були гордістю української історії. Для православних українських селян, величезної більшости українського населення, Січ колись означала свободу. Століттями селяни мали по суті два можливі життя: кріпака під польськими землевласниками та їхніми єврейськими економами, або ж, при спробі втекти, неволю під татарами-мусульманами. Єдиним прихистком була Січ, де селянин міг стати козаком. У середині сімнадцятого століття козаки повстали проти польського правління. Це повстання призвело до кривавої смерти значної