Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

частини населення України і принесло підкорення козаків Росією. Однак міт про хоробрих козаків, що боролися проти занепадницької польської шляхти, міт який так вабив Вільгельма, був фатально привабливим і для всіх українських патріотів. Український Легіон навіть називав себе «Українськими Січовими Стрільцями» на честь цієї незалежницької легенди.

Це козацьке минуле було віддаленим не лише з огляду на час, а й на простір. Вояки Легіону були галичанами, а в Галичині козаків ніколи не було. Пошана цих хлопців до козацького минулого завжди була цілковито теоретичною. У Габсбурзькій монархії — тому іншому світі кав’ярень, університетів та урядових кабінетів — засновники Українського Легіону (всі до одного інтелектуали) цілком свідомо відсилали до героїзму козаків як способу розбудувати гордість за українську націю, яку вони прагнули створити. Тепер члени Легіону були в Україні, на Січі, й ділили свій табір із привидами. Вільгельм писав про «велику радість серед нас, що саме ми мали щастя займати ці славетні землі». Він та його Легіон на заході сонця відвідали місце давньої фортеці й установлювали на горбах хрести. Солдати легко піддавалися романтичним ідеям, за якими минуле можна було воскресити, а втрачений для історії народ — відновити[115].

Їхній командувач знав, що історії недостатньо. Габсбурзька політика прагнула збудувати українську націю, а це означало діяти тут і тепер. Вільгельм був на Січі, щоб із селян, які розмовляють українською, зробити українських селян. Цю політику він називав «українізацією». За його словами: «Існують лише два можливі варіанти: або супротивник зможе відіслати мене геть і провести русифікацію, або ж я зможу залишитися тут і українізувати». Ця українська нація не була тотожною з чинною тоді українською державою, німецькою маріонеткою, яка покладалася на російських службовців. Вона була радше візією майбутнього, у якому ціла величезна країна нагадуватиме невеликий простір, що його займав Вільгельм та його війська. У цій невеликій зоні Вільгельм мав побудувати Україну, до того ж, швидко.

Політика Вільгельма була подібною до політики будівничих націй у всі часи і у всіх місцях. Передбачала вона позитивну дискримінацію, пресову пропаганду та історичну романтику. Вільгельм провадив ретельний відбір службовців за етнічною приналежністю й сільську владу набирав з українців. Він використовував пресу, щоб поширити послання національного визволення, і заснував газету з українським національним тоном. Він вважав, що наступне покоління мусить бачити світ інакше, ніж покоління його батьків, а тому відсилав своїх офіцерів учителювати у школах. Його Легіон братався з місцевими селянами, втягуючи їх у політичну ідентифікацію з Україною. Це братання набирало різних форм, часом зоркестрованих. Солдати Вільгельма віддавали багато часу на те, щоб писати і грати у п’єсах для авдиторії з місцевих жителів, поставлених у доступних місцях. Що декілька тижнів вони виконували вистави в одній із місцевих стаєнь. Як згадував Вільгельм, «наші хлопці весело гуляли з тамошніми дівчатами до ранку»[116].

Так у стодолі народилася Україна — але, зрештою, християнство теж народилося у стодолі. Поширюючи ідею української нації, що обіймає людей по обидва боки старого габсбурзько-російського кордону, Вільгельм відігравав свою роль у політиці, що прагнула подолати давню християнську схизму. Україна, яка тривалий час була пограниччям між сходом і заходом, католицтвом та православ’ям, була й традиційним експериментальним майданчиком для церковної унії. Зі спроби шістнадцятого століття замість унії постала третя, Унійна церква, що визнавала зверхність Ватикану, але застосовувала літургію таку саму, що й церква православна. У дев’ятнадцятому столітті Габсбурги привласнили цю Унійну церкву, взявши на себе вишкіл її священиків і перейменувавши її на Греко-Католицьку. На двадцяте століття греко-католицтво стало національною вірою українців у Габсбурзькій монархії.

Українську національну інституцію з Греко-Католицької церкви зробив митрополит Андрей Шептицький, якого Вільгельм декількома місяцями раніше вітав у Львові. Тепер, у 1918 році, в Шептицького був великий план. Він прагнув навернути православних вірних колишньої Російської імперії у греко-католицьку віру, таким чином увівши їх під владу Католицької церкви і поклавши край схизмі. Якби українці Російської імперії навернулися з православ’я у греко-католицизм, це допомогло б Габсбургам контролювати Україну, оскільки Львів, місто греко-католицького престолу, належало Габсбурзькій монархії.

Шептицький призначив для Вільгельма компаньйона, бельгійського отця редемпториста Франсуа-Хав’єра Бонна. Бонн, як і низка інших редемптористів, прийняв греко-католицький обряд і українську національну ідентичність. Він постійно супроводжував Вільгельма в Україні. Разом вони швидко зрозуміли, що надмірно поспішати з пропагуванням греко-католицької віри не було сенсу. У східній Україні українською вірою було православ’я, а ідеї католицизму чи греко-католицизму сіяли сум’яття. Вільгельм і Бонн побачили, що, замість цікавитися західними віросповіданнями, місцеві українці самі хотіли навернути Вільгельма в православ’я![117]

Крім того, вони зрозуміли, що українці йшли за Вільгельмом, незважаючи на його католицьку віру, оскільки він уособлював саме такий революційний провід, якого вони хотіли. Власність для українських селян була питанням, важливішим за віру чи національність, і Вільгельм, схоже, це усвідомлював. В особистій окупаційній зоні Вільгельма селяни зберігали за собою землі, що їх відняли від землевласників під час революційного 1917 року. Він не дозволив українській державі повернути землю попереднім власникам, за необхідности повертаючися спиною до місцевих шляхтичів. Він навіть не дозволив габсбурзьким збройним силам реквізувати їжу. Селяни, що чинили опір реквізиціям у сусідніх місцевостях, почали стікатися у Вільгельмову зону. Вільгельм надав притулок навіть партизанським чільникам, які захищали селян від габсбурзького війська[118].

Вільгельмове ставлення до власности селян перетворило його на легенду по цілій Україні, щось на кшталт Робіна Гуда королівської крови. Габсбурзька влада в Києві з тривогою завважувала, що Вільгельмова Січ стала «ціллю всіх невдоволених елементів України». Вони констатували «привабливість» Вільгельма для всіх невдоволених окупацією. Військо непокоїлося, що «серйозні кола» в середовищі українських політиків вважали Вільгельма кандидатом на короля України. Німці теж відчували неспокій із приводу «чимраз більшої популярности ерцгерцога Вільгельма, знаного в народі як Князь Василь»[119].

Німеччина мимоволі допомогла Вільгельмові зібрати на Січі ще більше українських солдатів. Її армія, що в березні-квітні 1918 року захопила стратегічно важливий Кримський півострів, наказала українському з’єднанню, що називалося Запорізьким Корпусом, змінити дислокацію. Після перевороту Скоропадського, що відбувся 29 квітня, командувачі корпусу боялися, що німці розпустять їхнє з’єднання. Вони вирушили на Січ. Подібно до галицьких вояків із Українського Легіону, офіцери Запорізького Корпусу були відданими козацьким традиціям. До Січі відсилала сама назва їхньої частини. Ті перші запорожці, з їхніми голеними головами і кривими шаблями, були зграєю значно більш грізною за галичан в окулярах та з підручниками. Свої